Нас не треба боятися: як діти з інвалідністю борються за освіту в звичайних школах

День захисту дітей  відзначають в усьому світі 1 червня. У 1998 році Україна також офіційно підтримала важливу дату. Цей день покликаний звернути увагу на нагальні проблеми з порушенням прав дитини, які ще й досі актуальні в нашій державі: допомога дітям з неблагополучних сімей, турбота про сиріт, реформування системи інституційного догляду та виховання дітей (інтернати, притулки, реабілітаційні  центри і т.д.), забезпечення доступу кожної дитини до освіти, в тому числі розвиток інклюзивної освіти, коли діти з абсолютно різними потребами у навчанні не виключаються і не виокремлюються із загальноосвітнього процесу. Мова йде про діток з інвалідністю.

Чому такі діти ще й досі залишаються "за бортом" освітнього процесу? Як вони та їх батьки добиваються конституційного права на освіту?

До дня захисту дітей STYLER намагається розібратися у цих питаннях. Але за відповідями направляємося не у міністерські коридори, а на пікнік! Спеціальне інклюзивне свято днями у Києві організувала громадська організація "Відчуй" (засновники Людмила та Андрій Пишні), яка займається вирішенням проблем людей з порушенням слуху. На майданчику під відкритим небом, що на ВДНГ, зібралися близько 150 дітей, більше 80% з яких – дітки з інвалідністю. Тут, у неформальній атмосфері, без прес-конференцій та круглих столів, нам вдається поговорити з батьками, які виховують дітей з порушеннями. Вони відверто поділилися своїми поглядами на інклюзивне виховання та проблемами, з якими їм щодня доводиться зіштовхуватися.

Нас не треба боятися: як діти з інвалідністю борються за освіту в звичайних школах (відео: STYLER.rbc.ua)

"Закривають очі і відвертаються… Як тільки його не обзивали?! І не тільки діти, а й дорослі"

На пікніку зустрічаємо Діану – мати 5-річного Ярославчика з синдромом Трічера-Коллінза (Франческетті). Жінка розповідає: не дивлячись на проблеми, викликані незворотнім генетичним захворюванням, у неї росте дуже комунікабельний син. Хлопчик полюбляє створювати щось своїми руками, спілкуватися з однолітками. Одна проблема – здорові дітки не завжди готові бавитися з Ярославчиком, а інколи навіть їх батьки стороняться хлопчика.

"Ми самі з Фастова. Там Ярослав ходить у дитсадок та реабілітаційний центр, відкриті при костелі. На жаль, звичайний дитсадок нам "не світить". До речі, ми вже записалися у школу – також при цьому реабілітаційному центрі.

Я завжди знаходжуся поруч з ним, оскільки у нього проблеми зі слухом, зором, він дихає через спеціальну трубочку. Тому лишити одного я його ніяк не можу. При цьому ніяких проблем з навчанням у нього немає, не дивлячись на те, що він пережив 12 операцій та 14 загальних наркозів. Він здібний хлопчик, вхоплює все на льоту. Так, до нього треба віднайти інший підхід і трохи довше з ним посидіти, але вчиться він гарно і дуже старається", - розповідає Діана.

5-річний Ярославчик з мамою 

Мати хлопчика акцентує увагу, що Ярослав – дуже спокійна дитина, він без проблем може гратися з однолітками. Одна проблема – зовнішність. Та навіть не зовнішність, а нетерпимість більшості оточуючих до діток з порушеннями.

"Він зовні не такий, як усі. Але ми з чоловіком виховуємо його, як звичайну дитину. Він заслуговує на спілкування і звичайне життя. Він дуже енергійний та відкритий. На жаль, не всі сприймають його. Деякі бояться і навіть тікають. Закривають очі і відвертаються… Спочатку дуже важко було. Як тільки його не обзивали?! І не тільки діти, а й навіть дорослі! Проте я навчилася контролювати свої емоції, не плакати щоразу як раніше. Адже я поставила перед собою ціль – зробити усе, щоб було добре моїй родині і синові", - ділиться Діана.

Діана - мати Ярославчика 

Жінка розповідаю, що деякі батьки вважають, мовляв, Ярослав може проявити до їх дітей агресію. Далеко не всі батьки готові зрозуміти та зробити перші кроки у спілкуванні з "інакшим" хлопчиком.

"Я знаю, що він у мене не агресивний. З цим у нас проблем немає. Мені навіть інколи здається, що він більш добріший та лагідніший за інших діток, яких так виховали… На щастя, не всі такі. Трохи поспілкувавшись з Ярославом, діти до нього звикають. Вони бачать, що він абсолютно нормальний, починають з ним дружити. Якщо не дивитися на його зовнішність, то він нічим не відрізняється від інших дітей. Розумний, читає, робить усі ті речі, що й здорові діти… Тому треба розповідати батькам про різних діток, не закривати очі на проблему. Є серед моїх знайомих батьки, які виховують діток з інвалідністю. Так от вони бояться інколи виходити на вулицю, кудись виводити своїх дітей, тому що не знають, як їх будуть сприймати оточуючі. Це не нормально! У нас велика в цьому плані проблема", - пояснює непросту ситуацію Діана.

Право на інклюзивну освіту

За даними Міністерства соціальної політики, сьогодні кількість людей з інвалідністю в Україні досягає 6% (близько 3 млн). І з них понад 165 тисяч - діти.

При цьому Закон України "Про освіту" гарантує рівний доступ дитини до освіти без дискримінації за будь-якими ознаками, у тому числі за ознакою інвалідності. Більше того, згідно закону, заклади освіти за потреби мають утворювати інклюзивні групи або класи для навчання осіб з особливими освітніми потребами. У разі звернення батьків діток з інвалідністю адміністрація навчального закладу в обов’язковому порядку створює таку групу або клас.

В Радянському Союзі існувала система, яка мала раз і назавжди відгородити "не таких, як усі" від здорових людей. Дітей з інвалідністю запроторювали у інтернати чи спецшколи, що, по суті, унеможливлювало в майбутньому будь-яку інтеграцію цих людей у звичайне життя.

Введення поняття інклюзивності передбачає зміну базових принципів навчання в українських навчальних закладах, особливо у підході до навчання діток з інвалідністю. Згідно з новими положеннями українського законодавства, дитина з інвалідністю має право навчатися у одному класі з іншими дітками. Або ж у школі можуть створити окрему групу для діток з порушеннями.

Однак серед 17337 українських шкіл тільки 1127 притягнуті до інклюзивного навчання. А показник інклюзії в Україні становить лише 7%. Для порівняння: в Литві ця цифра охоплює 90%, Польщі - 42%, Словаччини - 42%, Угорщині - 57%, Італії - 99%, Норвегії - 90%, Франції - 25%.

"Дуже довго шукали школу з інклюзивною програмою"

Батькам 10-річного Максима, у якого є порушення слуху, вдалося влаштувати його у звичайну загальноосвітню школу, де передбачені інклюзивні класи. Проте мати хлопчика Ірина зізнається, що свого часу було дуже важко знайти таку школу.

10-річний Максим з порушеннями слуху 

"Були проблеми! Дуже довго шукали школу. Адже у Києві потрібно шукати школу по місцю прописки. А не в кожній передбачена інклюзія. Тому кожній мамі дитини з інвалідністю доводиться йти і добиватися свого. Важко! Хоча зараз батькам якось більш простіше вдається зробити інклюзію в навчальному закладі. Однак це дуже велика робота.

На щастя, нам вдалося влаштувати Максима у школу на Оболоні. Дуже подобається! Там у класі всього 15 діток, серед яких чотири – із порушеннями. Є при вчителі асистент, який таким діткам допомагає", - розповідає Ірина.

За словами матері хлопчика, Максим до трьох років взагалі не чув. В три роки йому зробили операцію, встановивши кохлеарний імплант. Зараз дитина гарно чує і встигає з навчанням.

"Він у нас взагалі молодець. Другий клас закінчив з похвальним листом… Взагалі, дуже добре, що в нашій школі інші діти нормально ставляться до таких, як Максим. Там вчителі відразу налаштовують діток на адекватне сприйняття. Якось на 1 вересня підійшов до Максима хлопчик і почав сміятися, мовляв, що це у нього у вусі. Однак коли всі зайшли у клас і посідали за парти, то вчителька одразу пояснила, що є діти, які носять окуляри, а є такі, які носять слухові імпланти. Є дітки, які не бачать і які не чують. Тому в цій школі діти нормально ставляться до мого сина", - каже Ірина.

Ірина - мати Максима 

Мати Максима дуже радить батькам, які виховують діток з інвалідністю, добиватися інклюзії у школах.

"Треба бути з великим характером, щоб витримати дитині навчання у звичайному класі на 30 дітей, без асистента вчителя. Наш син зараз дуже комфортно себе почуває. Ті троє діток із порушеннями в класі – його кращі друзі. Вони знаходять спільну мову, їм легко разом. Всі інші знають, що це одна компанія, ніхто їх не чіпає. Але не думайте! Зі "звичайними" дітками Максим також спілкується, дружить. Все добре. Тому я дуже рекомендую інклюзивні класи", - підсумовує Ірина.

"Ми прихильники навчання у звичайному класі, без інклюзії"

Цікаво, що на святі під відкритим небом нам зустрічалися батьки, які взагалі ніяк не хочуть виокремлювати свою дитину з інвалідністю серед інших дітей. Тому вони свідомо відмовляються від інклюзії в школах.

12-річна Даринка, повна втрата слуху 

На свято завітали також 12-річна Даринка і 9-річний Вова у супроводі своєї бабусі Віри Йосипівни. Жінка пояснила, що батьки дітей вклали дуже багато сил, щоб їх діти пристосувалися до навчання у звичайному масовому класі.

"Вони навчаються у звичайних школах, не в інклюзивному класі. Ми прихильники того, щоб була звичайна школа, щоб спілкувалися вони у більшості зі "звичайними" дітьми. І не почували себе якось так, як не треба, - намагається пояснити ситуацію Віра Йосипівна. – Так, можливо, успішність трошки гірше. Не відмінники, але й не найгірші. Вова ще ходить на футбол".

Віра Йосипівна - бабуся Даринки

"Дуже багато праці ми вклали. У Даринки повна втрата слуху. Зробили їй операцію, поставили на два вушки імплант. А Вова ще обходиться зі слуховими апаратами. У батьків взагалі не було проблем зі слухом, дослідили четверте покоління, шукали у родоводі – нічого. Лікарі кажуть, що це може бути на генетичному рівні якесь "нестикування" у батьків.

Даринка без апаратів взагалі б не чула і не говорила. А найскладніше – навчити таких діток говорити. Були у нас і сурдологи, сурдопедагоги, їздили у лорінститут – скрізь ми їздили. Дуже багато пішло на це часу і терпіння. Зате ми у загальній школі можемо навчатися! А мама була від самого початку проти інклюзій, якогось виокремлення дитини. Мама сказала, мовляв, моя дитина буде говорити і все в нас буде нормально. І так воно є!" – розповідає Віра Йосипівна.

За словами бабусі Даринки, дівчинка гарно спілкується з однолітками, дуже комунікабельна. Не соромиться навіть спілкуватися з дорослими:

"Багато чого залежить від вчительки. Перша вчителька Даринки дуже гарно її прийняла. Вона тоді сказала, що все буде нормально, не переймайтеся. І вона все зробила, щоб процес пішов гарно".

Є спротив з боку батьків, які не хочуть, щоб у школах відкривались інклюзивні класи

У громадській організації "Відчуй" пояснюють, що на сьогодні головна проблема на шляху активного розвитку в Україні інклюзивної освіти – проблема інформованості.

"Навіть якщо адміністрація школи хоче відкрити інклюзивний клас, є для цього підготовлений вчитель, але а є спротив з боку батьків, які виховують дитину без інвалідності, і які раптом говорять: "Ні-ні, я так не хочу". Тому що вони не розуміють, що власне означає інклюзивна освіта. Вони думають, що більшість уваги буде прикута саме на дитину з інвалідністю. А це не так! Тобто в принципі проблема не в тому, наскільки класно зараз готуються кадри – готуються. Проблема не в тому, що немає спеціалістів підготовлених – вони є. Є бажання багатьох людей! Але треба проводити більше інформаційних кампаній, пояснювати, що всі люди – люди , що всі діти – діти. І не важливо, чи є інвалідність у дитини", - пояснює виконавчий директор ГО "Відчуй" Дарія Герасимчук.

Виконавчий директор ГО "Відчуй" Дарія Герасимчук

З позицією Герасимчук погоджується також голова ГО "Бачити серцем" Олеся Яскевич – батьки діток без порушень бувають проти того, щоб у школі або класі навчалися діти з інвалідністю.

"Бувають випадки, коли дитину, скажімо, з аутизмом чи синдромом Дауна не сприймають у класі. І проблема навіть не в однокласниках, а у їх батьках, які не готові, щоб у класі з їх здоровою дитиною навчалася дитина "особлива". Це дивно, коли на подвір'ї 2018 рік! А є люди, які й досі вважають, що синдром Дауна чи аутизм передаються!.. Тому батьки здорових дітей гуртуються, пишуть якісь звернення до адміністрації шкіл з проханням уникнути контакту їх дітей з дітками з інвалідністю. І це не якась разова історія. Це відбувається скрізь сьогодні і зараз. І якщо у Києві ця проблема в принципі хоч трохи вирішується, то у маленьких містах або селах про це взагалі навіть не говорять, там діти з інвалідністю досі в інтернатах навчаються", - розповідає Олеся Яскевич.

"Під час шкільного зібрання мій чоловік встав перед батьками і сказав, що у нас є дитина з інвалідністю. І якщо хтось проти, щоб вона навчалася з іншими у класі, то можуть озвучити це анонімно директору"

8-річний Єгор з порушеннями слуху та ДЦП навчається у приватній загальноосвітній школі, в звичайному класі зі "звичайними" дітьми.

Олена - мати Єгора 

Мати Єгора Олена розповідає, що чула про такі проблеми, коли однокласники або батьки буквально "витісняють" з навчального процесу дитину з інвалідністю. На щастя, сина Олени оминула така участь.

"Мій чоловік попередив батьків, що разом з їх дітьми у одному класі навчатиметься наш Єгор, і якщо хтось проти, то нехай анонімно звернуться до директора школи. Ніхто з батьків не виказав невдоволення. Всі були "за". І зараз ми з усіма батьками нормально спілкуємося. Дирекція школи дуже гарно відноситься до діток з інвалідністю. Ніхто там таких діток якось не виокремлює. Вони не розділяються на якихось "не таких". Усі діти спілкуються один з одним, товаришують. У класі сина навчається 9 нормотипових дітей. Ми відвідуємо заняття два рази на тиждень, так як багато часу займає реабілітація. Але школу відвідуємо, щоб Єгор мав можливість спілкуватися з дітками. Інше наздоганяємо вдома", - розповіла про виховання сина Олена.

Дитину з інвалідністю не мають права не приймати до загальноосвітньої масової школи!

Експерти з громадських організацій наголошують, що школа не має права відмовити батькам дитини з інвалідністю на навчання у їх освітньому закладі. Навіть, якщо є тиск з боку батьків здорових дітей.

"У законі "Про освіту" прописано, що дитина з інвалідністю має повне право навчатися у загальноосвітній школі. І адміністрація школи має створити всі необхідні умови для цього. Але на практиці ми все ще бачимо дуже низький відсоток розгорнутих програм інклюзивної освіти в наших школах. Бояться батьки дітей без порушень, бояться директори і вчителі брати на себе відповідальність. І, на жаль, інколи роблять усе, щоб батьки самі не захотіли віддавати свою дитину з інвалідністю у цю школу. Хоча на законодавчому рівні це, звичайно, порушення права дитини на освіту!

Я знаю різні випадки. Знаю, коли батьки здавалися, а знаю, коли "дожимали" ситуацію і їх дитина все ж навчалася в інклюзивному класі в звичайній школі. Але краще було б, щоб вони її забрали звідти. Тому що з боку однокласників було цькування. Тобто діти спочатку добре ставилися до "особливого" однолітка, а потім наслідували поведінку своїх батьків, переходили на їх сторону і витісняли зі свого класу дитину з інвалідністю. Буває і таке", - говорить голова ГО "Бачити серцем" Олеся Яскевич.

Інклюзія – це коли все для всіх! Це коли доступ до освітніх послуг мають усі діти без виключення, з будь-яким діагнозом чи без нього!

Спеціалісти громадських організацій пояснюють, головне завдання сьогодні – розгорнення широких інформаційних кампаній, які допоможуть людям правильно розуміти і сприймати поняття інклюзивної освіти.

"В нашому суспільстві є несприйняття інакшості. Ми боїмося того, чого не знаємо. Батьки здорових дітей мало що знають про дітей з інвалідністю. Знаю випадки, коли батьки не хочуть, щоб їх дитина спілкувалася з дитиною із синдромом Дауна, тому що вважають, що у їх дитини таке також буде. Або якщо до класу приходить дитина з аутизмом, то є такий стереотип, мовляв, вона дуже поведінкова, що буде заважати навчанню і вся увага буде приділятися саме цій дитині. А діти здорові будуть поза увагою. Або будуть наслідувати поведінку цієї дитини. От є такі міфи, і нікуди, на жаль, вони не діваються. Треба проводити освітні кампанії серед усіх українців і пояснювати, що таке інклюзія, хто такі люди з інвалідністю і що у кожного є права, які варто виконувати!" – підсумовує Олеся Яскевич.