Зняти фільм в Америці та отримати кінодистрибуцію в США і світі - одне із найважчих завдань, які тільки існують в кінобізнесі, вважає режисер
Вже близько семи місяців відомий український режисер Любомир Левицький живе у Лос-Анджелесі: там він працює над повнометражним фільмом "Скелет у Шафі". Любомир – єдиний українець у команді. Режисер поставив собі амбіційне завдання: збудувати своєрідний міст між Україною та США, а робота над фільмом "Скелет у Шафі" має стати першим кроком до робочого діалогу між країнами. У майбутньому, за словами режисера, це могло б дозволити знімати хоча б по одному спільному українсько-американському фільму в рік.
"Голлівудські зірки – це найкращий інструмент для популяризації України у світі. Бо кіно – це пропаганда найвищого рівня у хорошому сенсі цього слова. Ми знаємо США саме по кіно. Завдяки кіно ми знаємо всі вулиці Нью-Йорка, знаємо, як виглядає Лос-Анджелес. Ми розбираємося в американській архітектурі тільки через те, що дивимося багато американського кіно. І саме так треба робити з українськими проектами, не вигадуючи велосипед. Щоб до цього прийти, треба зробити перший крок тут, в Америці: зробити кіно невелике, але дуже добре і якісне", - каже режисер.
При цьому залишатися жити у США режисер не планує: після завершення роботи над фільмом Любомир Левицький хоче повернутися в Україну і розвивати вітчизняний кінематограф як в міжнародному векторі, так і робити недорогі, але успішні локальні картини.
“Душа живе тільки вдома. І повноцінною людиною можна бути, лише живучи вдома. Інакше ви будете все життя почувати себе емігрантом. Життя емігранта, повірте, не дуже солодке. Я зустрічаю багато українців, які тут живуть. І вони далеко нещасливі люди. Я не зможу прийняти життя емігранта і ніколи не проміняю свій паспорт із тризубчиком на паспорт з орлом. Я і в Києві завжди пам'ятаю, що я - “франківський парєнь”, - Любомир Левицький.
Ми поговорили із Любомиром про фільм, який він готує, про те, яке кіно може привернути увагу до України на міжнародному рівні і чи допоможе у цьому залучення голлівудських зірок категорії "А". Також – про те, як насправді влаштований кінобізнес в Голлівуді.
Любомире, минулого року в українських новинах писали, що у США ви працюєте над фільмом "Black Friday". У 2018-му з'явилася інформація про те, що ви почали підготовку до зйомок іншого фільму - "Скелет у Шафі". То над яким саме фільмом ви працюєте зараз?
Зараз ми працюємо над проектом "Скелет у Шафі". Він в Україні, швидше за все, матиме іншу назву, адаптовану до нашого ринку, до нашої аудиторії.
"Black Friday" ми змістили у часі, бо зараз на екрани саме вийшов фільм із дуже схожим сюжетом. Тому ми вирішили трошки притримати час і переписати сценарій. Два проекти поміняли місцями.
Наша мета – долучити американську індустрію до української та українську до американської, збудувати міст між Україною і США. Але для того щоб врешті почати створювати проекти в копродукції, треба завоювати авторитет і певну репутацію тут, у США, бо американські продюсери і американські студії довіряють тільки тим, хто вже щось зробив у них для них.
Виходить, фільм "Скелет у Шафі" – це такий перший крок у налагодженні роботи між Україною та США?
Так. Ми вирішили почати з першого кроку, створивши виключно американський фільм. Це буде класичний психологічний трилер, який має дуже актуальну тему - криптовалюти. Ми покажемо їх темну сторону, покажемо, як цим користуються негідники. Але насправді це історія про кохання, це історія про головного героя – хлопця-хакера, який має врятувати свою дівчину із рук поганих людей за допомогою тільки своїх сил, потрапляючи у нестандартні ситуації. Це буде напружений трилер, але із часткою гумору. У фільмі візьмуть участь тільки американські актори. І я в цій команді єдиний українець. Але на майбутнє мені хочеться робити проекти в Україні разом із нашими українськими та американськими акторами. Це моя основна мета.
Мені хочеться говорити про нових героїв, про супергероїв. В Україні молодь треба виховувати на хороших цінностях і намагатися робити так, щоб молоді було цікаво вивчати історію України, але вже в новий спосіб. Тому що по-старому вже не працює. А якраз кіно і стиль коміксів – це саме те, що спрацювало б дуже добре.
Чому ви робите це саме у США?
Все дуже просто. Український ринок на сьогоднішній день – дуже маленький. Він не дозволяє повертати бюджети та заробляти на цьому достойні гроші. І якщо ви хочете створити український фільм, з якого хочете повернути кошти, він має коштувати не більше 250 - 300 тис. доларів, може навіть менше.
Звісно, хороший фільм зі спецефектами і цікавими акторами зробити за такі гроші дуже складно. А американське кіно є орієнтованим на світовий ринок і цю формулу використали свого часу Люк Бессон, Тимур Бекмамбетов. Це ті формули, які працюють: ви робите щось в Америці й далі отримуєте карт-бланш робити щось вдома. І навпаки. Це має бути цікаво.
Яка моя перевага перед американськими режисерами? Я можу зробити кіно з іншим баченням, з нашим, українським баченням. Це тут називають “свіжа кров”. Але, звісно, з певними правилами і формулами, які запроваджені в Голлівуді багато років тому. Тут механізми створення і продюсування кіно - абсолютно інші. Вони дуже відрізняються від тих, що діють в Україні і взагалі в Європі. Голлівуд – це закритий клуб, куди з вулиці потрапити дуже складно. Зняти і дистрибютувати фільм в Америці – я би сказав, це одне із найважчих завдань, які тільки існують в кінобізнесі. Голлівуд - це найважчий ринок для новачків.
Чому цей ринок - найважчий?
Зокрема, голлівудські актори не хочуть працювати з новими режисерами. Нові режисери не хочуть працювати з новими продюсерами і навпаки. Студії не хочуть нових продюсерів і так далі. Все тут дуже сильно побудоване на персональних зв’язках, на контактах і на репутації. В Голлівуді репутація - це фактор "номер один". Навіть не так важливі гроші, навіть талант не такий важливий, як репутація.
Про вас у Голлівуді почнуть запитувати лише після того, як зрозуміють, що з вами можна мати справу. Тому на те, щоб дійти до етапу, на якому ми зараз знаходимося, нам довелося витратити років 4-5. Одним із моїх партнерів є Марк Еберлі, який був оператором у фільмі "Тіні незабутих предків". Зараз він є одним із партнерів компанії Aurum Group, яка буде займатись співвиробництвом фільму.
Друге, що мені хочеться – хоч якось прив’язати Україну до цього проекту. І, можливо, мені вдасться вибороти зйомку деяких екшн-сцен в Україні, щоб ми мали можливість показати й нашу країну і залучити наших каскадерів до зйомок. Мені максимально цього хочеться і я думаю, що це у мене вдасться.
Ви визначили для себе терміни, коли фільм "Скелет у Шафі" має вийти на екрани? І коли його можуть показати в Україні?
Плануємо почати знімати фільм восени: зараз триває підготовчий період. Ми дуже довго працювали над сценарієм. Сценарій написав американський сценарист Девід Ранзіл, який був недавно координатором сценаристів на проекті"Велика мала брехня" з Ніколь Кідман. Вони отримали навіть "Глобус" за цей фільм. Наш сценарій вийшов дуже добрий.
Фото: "В Голлівуді репутація - це фактор "номер один". Навіть не так важливі гроші, навіть талант не такий важливий, як репутація" - Любомир Левицький (із особистого архіву режисера)
З самого початку я планував писати сценарій сам, але важливо було довірити це іноземцю. Адже самому дуже важко написати американський сценарій. Справа навіть не в мові, а в менталітеті, в певній подачі. У американців є певний стиль подачі історій. Вони в цьому плані універсальні люди. Тому коли ми пишемо історію, то базуємося на певних цінностях, на певних кліше відносин, щоб це було зрозуміло людям в усьому світі. Це може добре зробити американець. Хоча розробка характерів – моя, увесь "скелет" – мій. Для мене це дуже цікавий досвід – попрацювати з таким хорошим сценаристом.
Плануємо випустити фільм на екрани наступного року. В Україні це буде або кінець весни, або перенесемо на осінь, бо можуть виникнути певні маркетингові складнощі через вибори. А у нас, як відомо, коли відбуваються якісь гучні політичні події, то вся рекламна кампанія фільму може загубитись десь дуже-дуже далеко внизу. Будемо дивитися, як відбуватимуться події. Можливо, це буде осінь наступного року.
Любомире, в Україну недавно приїздив Джон Малкович. В інтерв’ю він сказав, що для більшості американців Україна залишається "білою плямою", про Україну у США ніхто не говорить і не знає. "У мозку голлівудської спільноти панує Трамп і російська змова", - сказав він. Чи помічаєте ви цю відсутність інформації про Україну в Голлівуді?
Це і справді так, і я підтверджую ці слова. Зараз я знаходжуся у США вже сьомий місяць, і протягом цього часу у мене було дуже багато зустрічей на різних студіях з різними людьми. І, на жаль, ніхто не знає про Україну абсолютно нічого. Вони знають, звичайно, якісь політичні події, але такої країни як Україна в кінобізнесі не існує.
У зв’язку з цим - інше питання. Ви сам його недавно ставили вашим підписникам в Instagram. Які фільми можуть привернути увагу до України?
Перед нами зараз стоїть максимально відповідальне завдання: зробити так, щоб ми стали гравцями на цьому полі. І як мені здається, накатаний спосіб – робити це через справжнє хороше жанрове кіно.
Як я це бачу? Ми хотіли би щороку, можливо, раз на два роки робити великий копродукційний фільм Україна-США, де брали би участь американські зірки категорії "А". Ми хочемо проштовхувати історії, пов’язані з Україною, легенди, різних кіногероїв.
В Україні – величезний запас різних інструментів, які можуть привернути увагу до країни. У Голівуді різні студії останнім часом дуже обмежилися виробництвом різних сиквелів (фільми, які продовжують сюжет іншого відомого фільму – ред.) і приквелів (фільм про події, які сталися до подій іншого твору. Є ніби продовженням навпаки – ред.), що вони не хочуть брати якісь нові історії. І якщо зараз увірватися на ринок з якоюсь абсолютно новою сміливою історією, яка буде досить економною у виробництві, але матиме прикріплені хороші імена, я гарантую, що це буде успіх.
Чому б не зробити так, як зробив Люк Бессон із французьким кіно? Так само нам потрібно робити: знімати голлівудське кіно в Україні, з американськими акторами. Голлівудські зірки – це найкращий інструмент для популяризації України у світі. Бо кіно – це пропаганда найвищого рівня у хорошому сенсі цього слова.
Ми знаємо США саме по кіно. Завдяки кіно ми знаємо всі вулиці Нью-Йорка, знаємо, як виглядає Лос-Анджелес. Ми розбираємося в американській архітектурі тільки через те, що дивимося багато американського кіно. І саме так треба робити з українськими проектами, не вигадуючи велосипед. Щоб до цього прийти, треба зробити перший крок тут, в Америці: зробити кіно невелике, але дуже добре і якісне.
Щоб тут подивилися і сказали: "так хлопці, ви справді це можете робити, ми вам довіряємо". Тоді в Україні поступово з'являться люди, які розумітимуть, що кіно – це бізнес. І зараз я хочу це довести. Довести, що кіно – це бізнес. Я навіть почав вести блог про те, як заробити свій перший мільйон на кіно. Мені хочеться довести, що це можливо. Хочу сказати це всім молодим продюсерам, які хочуть, але бояться це робити.
Це доволі складне завдання.
Так, це дуже важко. Це один із найважчих періодів мого життя зараз: я пожертвував дуже багато чим, щоб наважитись це зробити. Повірте, це надскладне завдання: зробити якісну продукцію в Америці із американськими продюсерами. Мені доводиться зараз дуже багато працювати над собою як і в професійному плані, так і в ососбистому.
Існує також досить ефективний шлях “з дому”, коли починають відразу із копродукції. Беруть відразу половину грошей в Україні і половину в США, запрошують якихось невеликих зірок в кіно і намагаються його проштовхувати на Європу і на США. Це складніший шлях, бо добитися американської дистрибуції без двох- трьох кінозірок категорії “А” надзвичайно важко. Це можна зробити, лише маючи дуже серйозне лобі в Голлівуді.
Тут треба прожити певний час. Треба пожертвувати своїм часом, щоб це лобі здобути, завоювати цю репутацію. Тим більше, що кіно в США працює за особливими алгоритмами. Тут все настільки зав'язане на кінозірках, ви собі не уявляєте! Студії і сейлз-хаузи зациклені тільки на зірках! Бо зірки – це гарантія прибутку для кінокомпанії. Вони - як валюта.
Які основні риси кінобізнесу Голлівуду?
Якщо говорити про Голівуд дуже поверхнево, то це все виключно про бізнес. І якщо ми зрозуміємо, як робити цей бізнес правильно, то ми відразу зможемо робити рекламну кампанію України за кордоном. Автоматично! Це буде не просто тупа прямолінійна реклама, а креативна і професійна, в рамках хорошого кіно і хороших історій, які буде дивитися увесь світ.
Це нешвидкий шлях. Я думаю, до цієї мети у нас є приблизно п'ять років, а зараз треба зробити перший крок. Мені хотілося б, щоб більше продюсерів в Україні на це звертали увагу, адже одним фільмом нічого особливого не зробиш. Таких фільмів має бути багато. Вони мають виходити щороку.
Ці уявлення про Голівуд у вас були до поїздки у США чи ви дізнались багато чого вже під час перебування в Лос-Анджелесі?
Так, звичайно, я це все знав. Я – та людина, яка приїхала в Голлівуд без рожевих окулярів. І я прекрасно був ознайомлений із тим, наскільки складні всі ці процеси і наскільки треба бути готовим до того, щоб пробивати ці кам'яні стіни. А вони дійсно кам'яні! При цьому, звісно, є певна доля везіння. Я би сказав, везіння в Голлівуді – це опинитися в певний час із певними людьми і з певним проектом. Але це забирає багато часу. Та я до цього був готовий.
Велику долю в моїх успіхах завжди відіграє моя дружина Наталя. Вона у мене продюсер з досвідом, але для мене набагато важливіша її підтримка як дружини. Тому що це, напевно, єдина людина на планеті, яка так сильно вірить мені і без зайвих запитань “подає мені патрони”. Ну і, звичайно, завжди є моєю музою, тому що вона у мене просто неймовірна красуня. І тут, в Голлівуді, далеко від дому, вона для мене є великою підтримкою!
Хочу, щоб ті, хто збирається сюди – режисери чи продюсери, знали: найголовніше в Голлівуді – це бути впертим. Голлівуд - це навіть не так про талант, як про впертість. Зокрема, Лос-Анджелес – це місто, яке дуже складне психологічно. Це місто - одне з перших міст у світі по кількості божевільних людей. Тут на вулицях їх просто тьма ходить, і у кожному можна прочитати якусь історію.
Лос-Анджелес - це місто, яке зламало не одну долю, зламало не одну мрію, і треба бути до цього готовим. Треба знати прекрасно, куди ти їдеш, чого ти хочеш і не відступати від свого плану ні на крок. Навіть якщо цей план десь хибний, все одно від нього не варто відступати, а вже по ходу можна цей план коригувати. Треба обов’язково мати стратегію. Без стратегії їхати в Голлівуд не можна. Без неї тут можна швидко загубитися.
Багато талантів, які сюди приїздять, певний час мають ресурс, за який можуть прожити кілька місяців. В результаті вони починають розуміти, що все не так просто. І що все забирає не місяць, не два, а рік або п'ять. Вони йдуть працювати на якійсь інші роботи – хто офіціантом, хто - ще кудись. В результаті вони гублять себе, і їх мрія скочується до мрії звичайного емігранта, який приїхав у США і просто живе своєю мрією далі.
У Голлівуді треба бути трохи агресивним. Бо Лос-Анджелес відрізняється від усієї Америки. Він більш жорсткий, коли йде мова про досягнення мети. Тут люблять дуже напористих людей, і місто побудоване тільки на взаємовигоді. Тут навіть поняття дружби як такої не існує! Вся "дружба" тут заснована на понятті практичної вигоди. Але якщо приїхати сюди готовим до цього, то лишиться тільки добре працювати. І, звичайно, потрібні певні документи: робочі візи і так далі. Цьому теж треба приділити багато уваги. Із туристичними візами тут працювати не можна: тут немає такого поняття, як оплата за роботу готівкою, наприклад. І ще є безліч інших нюансів, про які треба знати.
Ви зараз живете у США за кошти, які заробили до переїзду туди?
Так. Зараз я на своїх коштах, і нам довелось навіть взяти кредит, щоб все вийшло. Але про цей кейс я розкажу на своїй великій лекції в Києві після того, як ми закінчимо фільм. Насправді ми розраховували, що весь процес розвитку проекту забере у нас менше часу. Сам тільки сценарій у нас забрав тільки півроку, хоча ми розраховували, що закінчимо його за чотири місяці. І зараз ми тільки отримуємо різні відгуки на сценарій від продюсерських груп, від критиків, від різних організацій. Таких, скажімо, як Black List – компанії, яка реєструє всі хороші сценарії і вони отримують відгуки. Ви можете отримати відповідь про ваш сценарій від незаангажованих людей, подивитися, де у вас є "мінуси" і "плюси" й прописати його ще до початку виробництва.
Багато продюсерів Голлівуду потрапляють у пастку, яка називається "development hell": так зване "пекло розвитку проекту". Дуже часто буває, коли дають читати сценарій агенту зірки, а агент може зірці не давати його читати. Зірка може не мати на це часу. І це може тягнутися місяцями. А при цьому ви не можете дати читати сценарій іншій зірці, доки вам не відмовить попередня. Тому продюсери інколи на читку сценаріїв і на отримання зірки витрачають рік-півтора. Є, звичайно, безвідмовні пропозиції, так звані "pay or play offer". Це така пропозиція, коли ви платите зірці в будь-якому випадку, складеться проект чи ні. Тоді зірки читають сценарій дуже швидко: буквально за кілька тижнів ви вже зможете мати відповідь.
Про які суми йде мова? Скільки в середньому платять зірці?
Тарифи абсолютно різні. Зірки жіночої статі – дешевші. Чоловічі – дорожчі. Але в будь-якому разі це мільйони. Якщо ми говоримо про зірку категорії "А", ця сума може становити від 1 до 20 мільйонів доларів за проект. Ще одна складність полягає у тому, що ви не можете працювати з кінозірками, не працюючи із "юніонами", тобто з профспілками. Тому що профспілки в Америці вирішують і контролюють тотально все! Ви мусите абсолютно все узгоджувати з ними.
Наприклад, вам потрібна зірка, яка коштує 2 мільйони. Навіть якщо все окей і ви отримали згоду від неї, вам все одно потрібно у профспілку поставити депозит розміром у ще два мільйони. Вам потрібно показати два мільйони коштів для агента, потім – ще два мільйони депозиту, який ви залишите у профспілці. Їх вам пізніше повернуть, але "юніони" це роблять для того, щоб все одно заплатити зірці, якщо щось піде не так.
Тому вам, щоб мати зірку за два мільйони, треба показати готових чотири мільйони. Це дуже складні речі, тому останнім часом придумуються різні комбінації, щоб обходити "юніони". Наприклад, є продюсер як Джейсон Блум, такий собі опозиціонер Голлівуду. Його глядачі знають за фільмами "Паранормальне Явище", "Пастка". При бюджеті фільму в чотири мільйони він зібрав у бокс-офісах 200 мільйонів. Це продюсер, який працює виключно у жанрі хорор/трилер. Він вирішив абсолютно не брати зірок.
Він має прямий контракт з Universal і дистрибютує кіно по всьому світу. Він не бере зірок, і зараз вже сама схема купівлі зірок починає бути під загрозою: багато студій починають розуміти, що набагато вигідніше робити недороге бюджетне кіно у жанрі трилер з талановитими режисерами, які дають крутий концепт і отримати ті самі прибутки, і навіть більші, ніж із залученням зірок. Загалом ми зараз стоїмо у періоді великих змін інституту Голлівуду.
Які це зміни?
Зміни приходять з появою Netflix, Amazon – монстрів, які виростають, як гриби. Уявіть собі, що капіталізація Netflix на сьогоднішній день склала 154 млрд. Це більше, ніж досягнув Disney за багато років. Вони зараз міняють форму дистрибуції, і мені здається, що скоро вони цю війну переможуть. Великі студії у США вже знаходяться у дуже хиткому стані.
Зараз у Голлівуді рушійна сила - за невеликими продакшн-компаніями, які можуть робити фільми недорого і дуже якісно. В Україні великий "плюс у" тому, що ми маємо дуже добрі постпродакшн-хауси, ми можемо робити дуже якісну комп’ютерну графіку за дуже конкурентні гроші. Ми маємо можливість знімати в Україні дуже дешево, маємо просто прекрасні локації.
Також багато людей думає, що більшість кіно знімаються саме в Лос-Анджелесі. Це обман. В Лос-Анджелесі зйомок майже немає. Зйомки проходять лише у великих закритих студіях-павільйонах. Це виключно студійні проекти. Решта кіно знімається навіть поза межами США. Я за увесь період свого проживання в Лос-Анджелесі бачив на вулиці зйомку, може, один раз. А в Нью-Йорку за кілька днів подорожі ви можете побачити сотні знімальних майданчиків.
Лос-Анджелес – це виключно бізнес. Тут вирішуються питання по фінансуванню, продюсуванню. Тому я би сказав так: якщо людина вирішує, жити тут чи прилітати сюди виключно по справах, то ефективніше було б друге. Але я не міг вибрати цей шлях: я працював з автором разом над сценарієм і мав бути постійно "під руками". Та багато продюсерів прилітають сюди на місяць, роблять свої справи і летять додому.
Фото: "В Україні великий "плюс у" тому, що ми маємо дуже добрі постпродакшн-хауси, ми можемо робити дуже якісну комп’ютерну графіку за дуже конкурентні гроші" - Любомир Левицький (із особистого архіву режисера)
Мене тут можуть іноді запитати, звідки я. Але насправді до того, звідки я приїхав, тут нікому немає ніякого діла. Тут людина може бути з будь-якої країни, з будь-якого міста. Це неважливо. Важливо, що ви вмієте, наскільки ви можете внести додаткової вартості до проекту. Важливо, що ви зробили до цього і хто ви є.
До переїзду в США у вас були знайомі чи якась підтримка в американській кіноіндустрії?
Було декілька друзів в індустрії, але я би не сказав, що це ті контакти, завдяки яким я міг би вибиратися наверх. Також є близькі друзі, які працюють продюсерами в Голівуді і є українцями. Це здебільшого люди з з галузі комп'ютерних спецефектів. А студійні контакти доводиться здобувати в режимі роботи над проектом. Я вибрав шлях не навчання в кіношколі, а добиватися досвіду "в бою".
Так само було із фільмом "Штольня", який ми зробили, коли в Україні ще не було жанрового кіно. Пізніше так само я добивався того, щоб в Україні можна було "відбивати" касові збори, і "Тіні незабутих предків" з цим впоралися. Вже зараз ми бачимо, скільки людей надихнулося від того часу, бачимо результати в українському бокс-офісі. Ми помічаємо, які вони перспективні.
Із фільмом "Скелет у Шафі" ви розраховуєте на світовий ринок?
Так, ми розраховуємо на світовий ринок, а український ринок для нас буде пріоритетним не в плані грошей, а з почуття розвитку ринку. Це для мене одне з головних завдань. Я хочу навіть зробити спеціальний монтаж для України з адаптованими жартами. Як не дивно, в Україні голлівудський трилер може зібрати менше, ніж місцева комедія.
Чому?
Тому що хороші якісні комедії з хорошим локальним гумором мають хороший потенціал. Саме тому для нашого фільму в Україні нам доведеться продумувати дуже нестандартну промо-кампанію, щоб глядачі пішли в кіно і подивилися наш фільм. Звичайно, ринок США є одним із найприбутковіших. В американському прокаті "середнє" кіно може зібрати від 15 до 50 мільйонів доларів.
У нашого фільму – невеликий бюджет: ми плануємо витратити на нього всього півтора мільйони доларів. Ми маємо дуже унікальний ресурс, щоб це зробити: маємо можливість зробити в Україні звук, комп’ютерну графіку, маємо партнерів, які забезпечують нас локаціями і так далі. Це певні пазли, які дозволяють нам бути недорогими і раціональними у використанні коштів. Один із наших партнерів – крупна маркетингова компанія, яка знаходиться в Чикаго і займається розвитком брендів у США. Вони будуть займатися брендуванням фільму і його просування.
Які ще відмінності є між процесами підготовки до зйомок, між тим, як проходить сама зйомка фільму в Україні та у США?
Американці – це люди, які багато часу витрачають на підготовку фільму. Вони все дуже довго і ретельно прораховують, а тоді роблять один раз і дуже швидко. Все як на фабриці: раз – і зроблено. Але періоди підготовки в Голлівуді – дуже повільні і тягучі.
В Україні ж ми звикли по швидше зняти і далі розбиратися, що з цим робити. А тут – навпаки. Бажано навіть продати наперед. Тому для мене це було складнувато: я прилетів із київським темпом, хотів все по швидше знімати, а мені кажуть: "Так, хлопчику, давай по-іншому. Так це тут не працює". Мій темп трошки призупинили і порадили все продумати. Бо у США помилки коштують дуже дорого: можна легко втратити гроші. А найгірше, що можна втратити – це репутацію. Бо режисер, який робить свій перший американський дебютний фільм, не повинен мати права на помилку.
Після завершення роботи над фільмом ви хотіли б залишитися жити в Америці чи повернетесь в Україну?
Ні, мені би не хотілося жити в Америці постійно. Є дуже добра формула для всіх людей з кіноіндустрії. Це формула 50 на 50: намагатися будувати кінобізнес в Америці, будувати його з Україною. Але краще жити при цьому вдома. По-перше, тоді ви будете зберігати свою автентичність, ви будете іншим. Ви не станете американцем. Тому що як тільки ви станете американцем, ви автоматично змішаєтеся з усією масою і загубите себе. Це важливо з психологічної точки зору.
По-друге, в Америці дуже складне соціальне життя. Тут люди наче дуже добрі, дуже комунікабельні, на вулиці перед вами наче й сто разів вибачаться. Культура – на вищому рівні! Але поняття дружби, поняття відносин, які є у нас, відсутні. Тому я дуже сумую за своїми друзями, вже дуже хочеться додому, хочеться всіх побачити.
Я би сказав, душа живе тільки вдома. І повноцінною людиною можна бути, лише живучи вдома. Інакше ви будете все життя почувати себе емігрантом. Життя емігранта, повірте, не дуже солодке. Я зустрічаю багато українців, які тут живуть. І вони далеко нещасливі люди. І я би не хотів емігрувати. Я не зможу прийняти життя емігранта і ніколи не проміняю свій паспорт із тризубчиком на паспорт з орлом. Я і в Києві завжди пам'ятаю, що я - “франківський парєнь”.
Яку пораду ви дали б українським режисерам щодо створення як суто локальних фільмів, так і тих, які націлені на міжнародні ринки?
Порада українським режисерам – це розвивати локальне кіно. Локальне кіно – це кіно про людей, між якими ви живете. Я раніше робив помилки, я це визнаю. У своїх локальних фільмах я намагався бути універсальним, створювати фільми трошки відірваними від реальності. У мене все було якось надто прикрашено. Мене звинувачували навіть у американізації українського кіно.
Мені хотілося все робити стильно, красиво. Якщо це студенти, вони мали мені бути схожими на американських студентів і так далі. Але цим я губив аудиторію. Якщо ми робимо кіно на локальну аудиторію, воно має бути схожим на все навколо нас. Люди мають впізнавати себе, впізнавати локації. Все має бути близьке. Тоді відбувається контакт, тоді кіно стає своїм, улюбленим. Звичайно, треба робити цікаві історії, але це – за замовчуванням. Тому режисери, які планують знімати українське кіно, мають бути максимально близькими до своїх людей, максимально відкривати ті проблеми, які хвилюють українців. Треба знати, чим вони живуть, з чого вони сміються. Це треба вивчати, досліджувати і виносити на екран, робити це легко і невимушено.
А якщо мова про режисерів, які хочуть прорватися на міжнародну арену, треба бути універсальним. Треба створювати універсальні історії, намагатися робити їх не порожніми, але й простими водночас. Її має зрозуміти як хлопчина в Полтаві, так і в Ріо-де-Жанейро. Це абсолютно два різних напрямки роботи над собою. Особисто я це роблю паралельно. Мені цікаво розвивати в собі дві сторони – як міжнародного режисера, так і локального. Якщо глянути Тимура Бекмамбетова, то ми побачимо, що йому вдається це робити дуже добре. Той же Люк Бессон, той же Гай Річі – у них це теж добре вдається.
І ще одна порада – не зупинятися! Не зупинятися, бути впертими. Тому що кіно – це один із найскладніших бізнесів у світі. Він має безліч нюансів, і треба бути готовим ці нюанси проходити кожен день. Знаєте, кіно – це війна, а кожен день – це битва. Вам треба бути готовим до цієї битви, полюбити її, знаходити в ній якесь задоволення, інакше я не бачу сенсу цим займатись.
Відео: Олег Сенцов. Один в полі воїн (video.rbc.ua)
Даха Браха: про всесвітню популярність, любов до української культури та позбавлення від "шароварних комплексів".