Анетта Антоненко: "Не можна писати про війну, коли війна триває"

Видавець Анетта Антоненко розповіла Styler про те, які проблеми у розвитку має українська проза, чому в світі стають популярними великі за обсягом твори, що не може дозволити собі сучасний письменник та в чому проблема літератури про АТО та переселенців.

Ви казали, що українська проза менш розвинена ніж світова через брак перекладної літератури.

Розумієте, наша проза певний час була занадто герметична. От що вистрілило в 90-ті роки? Андрухович, Забужко, Дереш, Жадан - воно виписалося і після того нічого не відбувалося. Розвиток ніби зупинився. А далі, після 2010 року, мав бути стрімкий розвиток зовсім іншої літератури. А для того, щоб ця література була, Україні був потрібен приток перекладів. А в нас мало що перекладалося. Письменники не мали такого доступу до перекладної класичної літератури, крім старої. В нас, на мій погляд, відбувся провал цього періоду. Ми зупинилися на тому місці, де були до 2000-х.

Ну, ось, наприклад 2000-ні. Це Карпа, Андрухович, ранній Дереш… Може, проблема в тому, що Дереш, наприклад, виріс. Карпа вже теж не пише те, за що її любили підлітки. 

Ну, з Дерешем зовсім інша ситуація. Я сама прикладала багато зусиль для того, щоб він не був замкнутий у просторі. Розумієте, Дерешу просто трошки пощастило. От він такий хлопець. Він одразу потрапив в руки Іздрика і той йому одразу вибудував мовний апарат, навчив, як треба будувати сюжети. В Дереша вже було своє бачення, одне наклалося на друге - і все було нормально. Але ж потім в нього був провал і він про це пише. Дереш поїхав з України і його не було три-чотири роки. Після закінчення університету він визначався - чи бути професійним письменником, чи зайнятися трошки іншою справою. Дереш вибрав перше. І в нього були слабі твори.

Але ж тепер Дереш каже, що його вчитель не Юрко Іздрик, а Володимир Рафієнко. 

Ні, не зовсім так. В певні періоди на Дереша мали вплив певні люди. Ранній Дереш - вплив Іздрика. Зараз на нього має вплив Рафієнко. Якщо Любко спілкується з якимись людьми, вони мають на нього вплив. І це дуже добре, тому що ці люди час від часу міняються. Дереш слухає, всмоктує, робить висновки, але робить, все одно, по своєму. Він дуже серйозно займався всякими психологічними практиками. Дереш - йог, герметична, закрита в собі людина. Він дуже багато працює, просто неймовірно. Іноді це дуже тяжко - він тільки 4 серпня остаточно прийняв редактуру нового роману. А почали ми рік тому. Але, на відміну від інших авторів, Дереш має право обирати. А ще не має права на сирі підліткові тексти.

Розумієте, Іздрик пише пост-модерн. Це рівень Ірванця, Андруховича. Дереш просто молодший. Я багато прикладаю зусиль для того, щоб Любко подавався на всякі стипендії, фестивалі. Це дуже сильно розширює його світогляд.

Фото: "Треба зазначити, що в світі з'явилася тенденція на більш великі тексти, під п'ятсот сторінок. Люди знову повернулись до великих романів" - Анетта Антоненко (РБК-Україна)

Вам було легко вмовити Любко скоротити його новий роман "Спустошення"?

Я його не вмовляла, я просто йому дала декілька аргументів, знаючи, що йому треба подумати. Пояснила, що три тисячі сторінок - провально для читача, що його треба ретельно перечитати і побачити там зайве. Це не перший раз, коли Любко скорочує твір. Наприклад, "Намір" та "Трохи пітми" були одним твором. Я впевнена, що все, що він прибрав із "Спустошення", або перетвориться в книжку, або трансформується в інший роман. З ним ніколи нічого не відомо. Дереш сам не знає, як йому розвернеться все.

Читачі звикли до обсягу Дереша, той же "Культ" - маленька книжечка, "Остання любов Асури Махараджа" була товща, але не на багато. Читач обирає книжку ще й за зручністю транспортування, чи не так?

Я йому пояснила, що його читачі не готові до великих форм і три тисячі сторінок можуть стати провалом. Переходити до таких форм треба плавно. Любко зробив правильно. Він вміє скоротити та закцентувати.

Але треба зазначити, що в світі з'явилася тенденція на більш великі тексти, під п'ятсот сторінок. Люди знову повернулись до великих романів, хоча раніше у видавців була норма - пять-шість авторських листів (один авторський лист - приблизно 40 тис.знаків, - ред.). А зараз у книжок, які отримують премії, обсяг від п'ятисот сторінок.

А що з короткими прозовими творами?

Особисто я коротку прозу дуже люблю. Розумієте, ситуація зараз діаметрально простилежна - з одного боку великі романи, з іншого, коли Еліс Манро отримала Нобеля за коротку прозу, піднялось питання про такий формат. Але ж видавнича справа - це мафія. Хтось один сказав, що вона не продається і всі підхопили як мантру. Це - міф. Чудово вона продається.

Ви казали, що молоді письменники зараз вже не так популярні, а читачі надають перевагу письменникам віком від 30 до 40 років.

Давайте я розшифрую. Коли нічого не було і почали з’являтись письменники - Карпа, Дереш, Поваляєва, Ткачук - вони вискочили з того, що мали. А розвинулося не так багато. Карпа пише інакше, Дереш пише інакше, вони пішли в сторону іншої літератури. А про багатьох просто забули. Це було покоління, яке виросло в нормальних умовах.

Фото: "Люди виховувались на тій російській літературі. От і виходить, що нам просто треба трохи перечекати, коли молодше покоління доросте до книжок" - Анетта Антоненко (РБК-Україна)

А 90-ті роки - це провальне покоління споживачів. Вони не винні, просто батьки не займалися їхнім вихованням та освітою. Їх основне завдання було нагодувати і все. Це покоління менш творче.

Ви маєте на увазі підліків з 90-х?

Більше навіть ті, хто народився в 1995 - 2003 роки. Це була синусоїда вниз.

Але ж при цьому в ті роки на книжкових полицях магазинів було багато непретензійних книжок. Та ж Донцова, Марініна. Але ж вони і коштували небагато.

Правильно, ввозилося море дешевої літератури, яка по рівню культурному опускала. Українська література була в дуже тяжкому стані. Я тоді видавала книжки, але то було дуже важко фінансово. Українських видавців було майже не видно. А люди виховувались на тій російській літературі. От і виходить, що нам просто треба трохи перечекати, коли молодше покоління доросте до книжок.

Зараз змінився вектор писання. Приходить дуже багато різних рукописів, але в більшості це - рефлексії. А рефлексії можна було дозволити в 2000 році. Зараз ринок диктує зовсім інше.

Але ж ще років п'ять тому асортимент книгарень нагадував "Рекреації" Анруховича - представлені були як канонічні радянські твори, так і сучасна література.

Так, зараз краще. Багато видавців йдуть на експеримент та видають різних авторів. От якщо автор попав на одну хвилю з видавцем - все в порядку, а якщо все робиться для галочки, то так воно і буде.

Але ж справа ще й в авторах. Деяким просто важливо видати одну книжку, а далі будь що буде. Бо модно бути письменником.

Так, ще один плюсік. Або ще важливо видати книжку в певному видавництві. І все одно, що це видавництво не спеціалізується на таких текстах. Або ж автор буде 101-м, також для галочки.

Ось дивіться, Остап Дроздов (в видавництві Анетти Антоненко вийшли друком романи “№1” та “№2”, - ред.). Ми навіть не були знайомі, хоча мої автори потрапляли на його передачі. В нас не було жодних розмов, він просто написав мені в Facebook. Мені достатньо було прочитати десять сторінок і його текст пішов повз графік. Рішення було прийнято майже миттєво. Там було повне відчуття, що ми спрацюємось.

А ще зараз стало дуже-дуже модно мати своє видавництво. З'явилося багато видавництв, які видали одну-дві книжки, не мають ані досвіду, ані плану розвитку. В цьому, з одного боку, немає нічого поганого - хтось з них та вистрелить, залишиться, піде далі. Але багато хто прогорить.

Зараз з'явилося багато книжок про АТО та переселенців. Але не всі з них можна назвати вдалими.

Ці книжки йдуть, бо мали добре йти та рефлексувати. Я їх не видаю та не розглядаю. Кожна подія повинна відстоятися. Не можна писати про війну в день, коли війна триває. Є рефлексивна репортажна література, але вона не для мене. Так, є “Аеропорт” Сергія Лойко, він висвітлив події, але це ж не література.

Ви ж займаєтеся не тільки роботою, у вас є соціальний проект “Озвучимо книжки для незрячих”. Чому ви вирішили цим зайнятися?

На цей проект мене наштовхнула книжка Дідьє ван Ковеларта "Жуль" (український переклад вийшов друком у “Видавництві Анетти Антоненко, - ред.). Мені зателефонував Іван Рябчій прямо з перону та розповів про цю книгу. Росказує сюжет книжки і я йому кажу – "значит нада брать"! А сюжет дуже класний, про собаку-поводиря. Його хазяйка їде на операцію у Швейцарію і собака лишається в аеропорту. Собака-поводир - це не просто тварина, це друг, член родини. Хоча зав’язка трохи сумна, далі все розвивається краще. Вона настільки вразила мене, і не тільки мене. Всі були поведені на "Жулі", в мене є фото з Книжкового Арсеналу в травні 2017, де стоїть п'ять людей і всі читають саме цю книгу.

І так сталося, що зі мною зв'язався один піарник, який не розумівся на книжковому бізнесі, але хотів зробити спільний проект. Ми поговорили, я честно сказала, що можу співпрацювати тільки проектно. От вона і придумала цей проект. І все розгорнулось дуже цікаво — раптом всі почали дзвонити і виявляти бажання долучитися.

А проект вийшов зовсім прозорий. Я завжди кажу — треба писати такі проекти, опис яких вміщується у два речення. Ідея дуже проста - в 2015 році в закон про авторське право внесли пункт (до речі, добилися цього незрячі) про те, що видавництва мають право передати аудіокниги в бібліотеки і соціальні організації, не отримуючи прибуток.

Ми у всіх регіонах підняли волонтерів, які відгукнулися, і зробили пілотку. Зараз у регіонах студії простоюють, в них нема інформприводів, купа вільного часу. Тож у нас помічників виявилося більше, ніж роботи. Моє завдання - проїхатися регіонами, зібрати пресс-конференції та передати книжки. Коли все буде готово, ми передамо ці флешки з 24 книжками у 68 спеціалізованих бібліотек.