День захисника України: чотири історії українських бійців про особисту перемогу, життя і війну
14 жовтня українці відзначають особливу дату. З 2014 року указом Президента України було встановлено свято "День захисника України". Тільки сьогодні, коли на сході нашої країни ще й досі триває війна, святом, у звичному розумінні, цей день назвати складно. Скоріш, це ще одна важлива дата, покликана нагадати українцям про тих співвітчизників, які щодня жертвують своїми життями і майбутнім заради миру і спокою в наших оселях.
Волонтери закликають кожного не сидіти в цей день вдома, а відправитися в міські шпиталі, де знаходяться воїни АТО. Розпитати їх про те, чого вони потребують, принести з собою щось смачне замість лікарняних обідів або просто поговорити з героями, висловивши тим самим свою повагу і подяку.
До Дня захисника України Styler відвідав Київський військовий госпіталь, щоб зустрітися з українськими героями і особисто подякувати їм за військові подвиги, мужність і хоробрість.
Різкий запах медикаментів, тихі голоси і скалічені бійці, які неспішно прогулюються по довгих коридорах, змушують серце неприємно стискатися. Однак молоді хлопці і вже дорослі чоловіки з ампутованими кінцівками в обов'язковому порядку поспішають подарувати вам свою посмішку, немов примовляючи: "Не бійся! І не таке доводилося бачити".
Нам вдалося поговорити з чотирма чоловіками, сила волі яких захоплює. Чотири різні історії пов'язані єдиним для всіх болем – війною.
Андрій Тутов. "Він нічого не чує. А йому всього 26 років"
Історія бійця Андрія Тутова зачіпає за особливо чутливі "струни". Молодий хлопець пережив "Іловайський котел", на його очах товариші по службі отримували жорстокі поранення і гинули. Навіть сьогодні Андрію сняться їхні обличчя, він чує крики про допомогу... На жаль, "чує" хлопець тільки уві сні: 26-річний боєць повністю втратив слух.
Андрія всюди супроводжує його 56-річна матір Валентина Тутова, яка була змушена самостійно виховувати сина.
Сьогодні життя цієї невеликої сім'ї перетворилася на справжнє жахіття. Замість заслуженого відпочинку вони кочують з однієї лікарні в іншу. Постійні відвідування госпіталів Львова, Дніпра, Одеси, Києва стали для них звичною справою.
"Все почалося з "Іловайського котла". Коли наші відходили і на них напали російські військові, недалеко від мого сина вибухнув БТР, після чого він отримав закриту черепно-мозкову травму. Він говорив, що йому ще пощастило, так як хлопці встигли вчасно відтягнути його від місця вибуху... Розумієте, він мені багато чого ще й досі не розповідає, а я і не питаю. Тому що йому досі ночами сняться кошмари, і він уві сні розмовляє", - починає розповідь Валентина Тутова.
Змучена постійними переживаннями жінка, говорить плутано. Буквально після кожного речення вона витирає сльози.
Валентина розповідає, що після Іловайська її син три дні провів у полоні. Весь це час він був у шоковому стані. Незабаром Андрія вдалося витягнути з полону і направити у Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечникова, де він пройшов обстеження. Після хлопця направили у військовий госпіталь в Дніпрі. В голові у Андрія знайшли уламок, через що хлопець не чув на одне вухо.
Після повернення додому – сім'я живе у колишньому військовому містечку Черкаське, Дніпропетровська область – Андрія постійно мучили головні болі. Він приймав багато ліків, часто "стрибав" тиск...
Одного разу Андрій пішов до банкомату знімати гроші, де невідомі вдарили його металевим предметом по голові, забрали картку, посвідчення та мобільний телефон.
"Я була на вечірній зміні. Зателефонувала синові, сказав, що в сім'ї все нормально (ред. – у Андрія є дружина), планує піти зняти гроші з картки. Вранці мені подзвонили і повідомили, що Андрій не прийшов у частину. На дзвінки він не відповідав, а телефон незабаром розрядився. Після тривалих пошуків я дізналася, що в містечку знайшли побитого хлопця. Виявилося, що це моя дитина. Його забрала швидка в місцеву лікарню і вже готувала до відправки в Дніпро. Він лежав, весь побитий. Його жорстоко били, залишили на зупинці в калюжі крові... Я колись служила, виходила вночі, і все нормально було. А зараз стало страшно жити", - каже мати бійця.
Валентина Тутова пояснює, що після нападу осколок в голові у Андрія змістився, і хлопець повністю втратив слух.
Тепер він нічого не чує. Спілкується зі знайомими і матір'ю листами.
У Києві лікарі заспокоюють, що повернути слух хлопцеві можна – хоча б на одне вухо. Однак для цього потрібно придбати слухові імпланти, мінімальна вартість яких – близько 700 тис. грн.
"Слуховий апарат не підходить. Необхідно вживити імпланти, але поки що тільки на ліве вухо. У правому вусі у нього пошкоджений нерв. Ми розмовляємо з докторами про можливість проведення операції, яка, можливо, дозволить відновити цей нерв. Лікарі кажуть, що імплант дозволить на 90% повернути слух, але ця сума для нас просто непідйомна. Так, нас поставили в чергу, де ми стоїмо на 116-му місці. І ця черга до нас дійде через 20 років. Мені важливо, щоб син чув хоча б на одне вухо", - каже мати-пенсіонерка.
Валентина була змушена знову влаштуватися на роботу, щоб хоча б платити за квартиру.
"Я пенсіонерка, підробляю в госпіталі санітаркою в Черкаському. Пенсія у мене маленька (трохи більше 1000 грн), хоча я і прослужила 18 років. Я не назбираю таку суму, як би не працювала. Мій син – контрактник. Перший контракт він підписав у 2010 році, другий – в 2014. Він сам призивався в армію. Хоча певний час намагався знайти іншу роботу, але так і не зміг влаштуватися. Син і сьогодні числиться солдатом-контрактником у 74-му розвідувальному батальйоні. Постійно лежить в лікарнях, різних госпіталях. Він змушений постійно лікуватися. От скоро я поїду додому на пару тижнів, відпрацюю свої зміни і знову приїду до сина. Я не можу його кинути. Це моє горе", - каже Валентина.
Мати Андрія пояснює, що поки що їй вдалося зібрати лише 70 тис. грн. Їй виписали два нових рахунки на два різних імпланти – потрібно вибрати один.
Жінка дуже просить допомогти їй та її сину зібрати необхідну суму. На жаль, самостійно бідна сім'я з таким завданням не впорається.
Редакція Styler залишає номер картки "Приват-Банку" і контактний номер телефону Валентини Тутової: +38(093)445-87-43.
У будь-який час ви можете зв'язатися з жінкою, особисто впевнитися в її історії і уточнити всі деталі.
Ігор, позивний "Москаль": "Настрої в Харкові просепарскі"
Ігоря ми зустріли у військовому госпіталі ще під час спілкування з волонтером Наталією Юсуповою. Боєць 9-ї штурмової роти 93-ї бригади повідав невтішні новини: у рідному Харкові, де зараз живе його дочка-студентка, він помічає більше просепарські настрої.
"В місцевій лікарні мені сказали, що вони мене туди (ред. – в зону АТО) не посилали, нічого було підставлятися і взагалі я неправильно руку тримаю, немов біля церкви", - каже боєць.
Крім того, Ігор зазначив, що ситуація з видачею земель "атошникам" в Харкові вже дуже неоднозначна, якщо не сказати більше – небезпечна. Боєць поділився, що в його рідному місті існує багато підставних волонтерських організацій допомоги бійцям АТО, які займаються "деребаном" землі.
"Там все підхоплено", - зітхає військовий, але більше коментувати ситуацію відмовляється.
За словами 50-річного харків'янина, в АТО він відправився за власною ініціативою.
"На той момент мені було 49 років. У мене був непоганий досвід служби в лавах радянської армії. Я вирішив відправитися в зону АТО, щоб поділитися з хлопцями своїм досвідом: як вести бій, як правильно відступати і т. д. Тоді я думав, чи зможу я знову тримати в руці автомат, бути в бронежилеті. Виявилося, що все можу", - розповідає Ігор.
Харків'янин потрапив на лінію розмежування у Пісках, Донецької області, де прослужив 7 місяців. Також побував у Кримському, де отримав важке поранення в руку.
Тут, у Києві, хірург з Донецька Олександр Володимирович Борзих збирав руку бійця майже по частинах. Ігор-"Москаль" пережив 15 операцій. Однак він ще й досі ледве розгинає пальці та кисть.
"Було з ним важко, але він у нас хлопець оптимістичний. Та й куди йому подітися, йому потрібно годувати доньку", - посміхається хірург Олександр Борзих.
Тепер у Ігоря є свій "талісман" - та сама куля, що потрапила йому в зону плеча.
А ще у бійця є улюблена дочка – гордість, заради якої він продовжує жити і боротися.
Микола: "Там люди просто втомилися від неробства"
У столичному військовому госпіталі Микола вже трохи більше тижня. Сам він родом з Одеської області, будівельник, який вже більше 20 років прожив у Києві.
Від призову боєць 53-ї бригади, як кажуть, "не відкошував": розумів, що це його чоловічий обов'язок. Проте чоловіка засмучує, що таких відповідальних стає все менше.
"У день, коли нас вивозили з Києва, з усіх столичних військкоматів було всього близько 35 осіб. У той час, коли народу тут багато. По ресторанам, барам сидіти – це так. А туди поїхати – так це їх не стосується. Живуть далі своїм життям. "Я не там, і мені воно не треба" - ось таке ставлення у людей", - нарікає український військовий.
У зоні АТО Микола провів 11 місяців. Воював під Зайцево, Донецька область.
"Якось прилетів "подаруночок". Але що це прилетіло і вибухнуло, я не знаю. Руками не мацав (посміхається). Осколки в Дніпропетровському госпіталі мені не дали роздивитися", - каже боєць.
Микола пояснив, що спочатку він дев`ять днів провів у Дніпрі, потім його перевезли до Одеси, потім – в Києв. Про виписку поки не йдеться, так як чоловікові необхідно пройти ще багато обстежень.
Поки що боєць-холостяк не будує плани на майбутнє.
"Спочатку потрібно вийти звідси, а потім вже думати. Можливо, повернуся назад в Одесу", - міркує 42-річний чоловік.
Сьогодні Микола намагається підтримувати стосунки зі своїми товаришами по службі. Однак не всім бійцям, які ще досі перебувають у зоні конфлікту, можна додзвонитися.
"Кажуть, що поки що тихо... Люди там (ред. – у зоні АТО) просто втомилися від неробства. Замість того, щоб закінчити це швидше, затягується час. Психологічно це впливає на бійців. Але люди витримують і 5, 10 місяців, рік. Знали, куди йшли", - неохоче розповідає про військові будні співрозмовник.
Микола – дуже позитивна людина, завжди відповідає з посмішкою і ні на що не скаржиться.
"Всього вистачає. Побут хороший. Претензій немає. Хочеться тільки, щоб швидше все зажило".
Роман: "Немає особливого бажання розповідати, що там було"
В одній палаті з Миколою лікування проходить ще один боєць – Роман, який неохоче розповідав про себе і не хотів ділитися деталями. А ми і не наполягали.
Боєць, який прослужив рік у зоні АТО, в липні 2016 року отримав складні поранення (в місті Мар'їнка, Донецька область). Романові довелося ампутувати три кінцівки. Крім того, у нього пошкоджено зір і він погано чує.
"Я не можу сказати, що сталося, тому що я не пам'ятаю. Обстріл якийсь був", - стенає плечима боєць.
Романом 31 рік. Він родом з Львівської області, де працював звичайним будівельником. Дружини і дітей у чоловіка немає. Від призову не відмовлявся.
В одеському госпіталі, де йому обстежили зір, Роман провів 2,5 місяці. Потім його привезли до Києва на протезування.
"Лікарі роблять, що можуть. Допомагають. Мені пообіцяли протези за рахунок держави. Так що поки що скаржитися нема на що", - посміхається боєць.
Сьогодні Роман підтримує стосунки зі своїми товаришами по службі.
"Зідзвонюємося. Кажуть, що на даний момент там (ред. – у зоні АТО) спокійніше. Але стріляють кожен день", - поділився почутим боєць.