В пам'ять про події 30-річної давності 26 квітня проголошено Міжнародним днем пам'яті про чорнобильську катастрофу
Більше 30 років пройшло з моменту найбільш масштабної техногенної катастрофи ХХ століття – аварії на Чорнобильській АЕС. У ніч на 26 квітня 1986 року в результаті ряду технічних помилок і "людського фактору" на четвертому енергоблоці ЧАЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. За лічені секунди атмосфера поблизу станції була отруєна радіоактивними речовинами, що призвело до масової евакуації жителів не тільки Прип'яті – міста-супутника ЧАЕС. Всього за кілька днів 30-кілометрова зона навколо атомної електростанції перетворилася в безлюдну територію, на багато років отримавши зловісний статус – Чорнобильська зона відчуження.
Протягом лише 1986 року променева хвороба забрала життя 28 людей. У понад 130 осіб, які виконували різні аварійні роботи на четвертому енергоблоці, була зафіксована гостра променева хвороба.
Так, ЧАЕС – "першопроходець" атомної енергетики України – стала символом однієї з найбільших техногенних аварій та екологічних катастроф світу.
До чергової річниці аварії на Чорнобильській АЕС Styler відправився в зону відчуження, відвідавши саму станцію, а також третій енергоблок і його "святая святих" – реакторний зал. Аналогічний зал четвертого енергоблоку був повністю зруйнований в 1986 році.
З ключових місць атомної електростанції нас провів один зі співробітників ЧАЕС, ліквідатор 3-ї категорії – Станіслав Шекстело. Після детального інструктажу, пройшовши кілька пунктів пропуску і з голови до ніг надягнувши спецодяг, ми рушили по широких коридорах всередину станції. Станіслав Борисович згадав про події 1986 року, розповів про причини аварії і свою участь у ліквідації її наслідків.
Ліквідатор 3-ї категорії Станіслав Шекстело (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Вже на наступний рік після аварії на ЧАЕС, в 1987 році, почалося активне будівництво нового міста-супутника атомної станції – Славутича. Станіслав Борисович також приєднався до "ударного будівництва".
"Працював простим будівельником, з 1987 по 1990 рік. Тому буквально застав початок зведення Славутича, так що частка моєї праці там теж є. Заробляв тоді собі квартиру, яку, до речі, таки отримав через півтора року. І переїхав на нове місце з дружиною і сином. А сам я родом з Умані, Черкаської області.
Пізніше обіймав інженерні посади, був заступником голови профспілкового комітету будівельного тресту, також секретарем партійного комітету будівництва міста Славутич", - згадує Станіслав Шекстело.
У 1990-му Станіслава Борисовича запросили безпосередньо на ЧАЕС, де він 10 років пропрацював у відділі режиму спеціальної безпеки. А потім став фахівцем із зв'язків зі ЗМІ.
В одній зі шкіл Прип'яті (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Станіслав Шекстело є ліквідатором 3-ї категорії. Він не застав саму аварію на ЧАЕС, проте в тому ж 1986 році, керував групою супроводу дітей із зараженої зони на безпечну територію – в Одеську область, де діти відпочивали три місяці.
"Я педагог в минулому. До аварії жив під Києвом, у Васильківському районі. Працював у школі вчителем англійської мови. Буквально через тиждень після трагедії дітей стали вивозити на відпочинок в Одеську область. До речі, в дитячих таборах лікарі обов'язково перевіряли здоров'я дітей, по кожному був індивідуальний прийом і медкартка. Але це вже була закрита інформація.
Звичайно, в 1990-му, коли почалася моя безпосередня робота на ЧАЕС, прямого відношення до четвертого енергоблоку вже не було і бути не могло. Проте вся проведена на станції робота так чи інакше пов'язана з ліквідацією наслідків аварії", - розповідає ліквідатор.
Як і багато інших жителів Прип'яті та Київській області, у той далекий місяць квітень 1986 року Станіслав готувався до травневих свят. В день аварії звичайним радянським громадянам ще нічого не було відомо про трагедію, люди безтурботно займалися своїми справами.
"Як і всі, дізнався про аварію вже через кілька днів. Хоча якісь смутні розмови "ходили" серед людей. Однак ніхто й подумати не міг, наскільки все серйозно!
В той день, 26 квітня, ми з сім'єю садили картоплю на нашій невеличкій ділянці під Києвом. Так що були на свіжому повітрі, не знаючи, що воно уже забруднене радіоактивними речовинами. Мені доводилося багато спілкуватися з працівниками станції, які жили у Прип'яті. Хтось 26 квітня був удома, хтось працював, хтось взагалі рибалив перед зміною... Ніхто нічого не знав", - розповідає Станіслав Борисович.
Ліквідатор 3-ї категорії Станіслав Шекстело (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
З тих пір Станіслав щорічно разом з іншими співробітниками станції проходить ретельний медконтроль.
"Так, бувають випадки, коли за результатами огляду, чисто по медичним показникам, деяких вже не допускають до роботи на станції, так і в зоні відчуження. На щастя, у стані свого здоров'я я поки що негативних змін не спостерігаю. Хоча рідко, але бувають незначні проблеми з результатами аналізів крові. Але не факт, що це пов'язано з роботою на станції! Взагалі, я активно свого часу займався спортом. Зараз бігаю вранці, роблю зарядку. Благо, стадіон поруч з будинком. Та й тут, на станції, поки туди-сюди пройду по коридорах, так кілька кілометрів набегаю", - сміється Станіслав Шекстело.
Поки спілкуємося зі Станіславом Борисовичем, швидко крокуємо по довгому "золотому" коридору, що названий так із-за кольору стін, до щита управління третім енергоблоком.
Щит управління третім енергоблоком ЧАЕС (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Щитова третього енергоблоку ідентична щита управління зруйнованого четвертого енергоблоку. Тому розглядати її особливо цікаво.
Третій енергоблок був останнім виведений з експлуатації, пропрацювавши з 1981 по грудень 2000 року. Проте робота на цьому не зупинена. Остаточне виведення всіх систем і вузлів енергоблоку "з ладу" триватиме аж до 2064 року.
На станції пояснюють, що у кожного обладнання та системи є окрема вимога і процедура по виведенню з експлуатації. Цей складний процес перебуває на державному контролі. Тільки після того, як конкретний вузол пройде всю процедуру зупинки, документальне оформлення та контроль з боку державної інспекції ядерного регулювання, можна буде зняти це обладнання з обліку і з полегшенням позначити – "виведено з експлуатації".
Такий покажчик повинен з часом з'явитися на всіх приладах, яких сотні (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Бачимо, що ще не на всіх вузлах є вказівник "виведено з експлуатації" (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Зі "щита" інженери стежили за роботою всього енергоблоку. Тут же знаходилася легендарна кнопка аварійного захисту АЗ-5, при натисканні якої в активну зону ядерного реактора вводяться регулюючі стрижні (179 штук) аварійного захисту. Вони зупиняють ланцюгову реакцію і глушать реактор.
Після аварії встигла сформуватися справжня "змова кнопки". Одна з версій свідчить, що у оператора щита управління четвертим енергоблоком не було особливих причин натискати на кнопку АЗ-5, так як на момент її натискання не було відзначено жодного аварійного процесу. Навіть подейкують, що саме натискання цієї злощасної кнопки стало причиною вибуху. Тобто четвертий енергоблок "зруйнувала його власна система захисту". І нібито пізніше комісія з розслідування причини аварії всіляко хотіла довести, що реактор почав руйнуватися до натискання кнопки.
Станіслав Шекстело показує кнопку аварійного захисту, яка пізніше була модернізована (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
В ніч на 26 квітня, під час проведення планових випробування, натискання кнопки запустило рух стрижнів, проте вони так і не дійшли до необхідного рівня. Стовпи води витіснили ці стрижні. Несподіване збільшення виробництва тепла зруйнувало частину ядерного палива, а найдрібніші розпечені паливні частинки вступили в реакцію з водою, що призвело до парового вибуху, який знищив активну зону реактора, а також до руйнування покрівлі будівлі реакторного відділення.
В 1986 році система аварійного захисту спрацьовувала за 18 секунд. Після модернізації – за 3 секунди (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Відповідаючи на "вічне" питання про причини аварії на ЧАЕС, Станіслав Шекстело задумливо хитає головою: це людський фактор.
"Почнемо з того, що було допущено ряд технічних помилок в самому проекті реактора. Про що в принципі знав головний конструктор. До речі, певні аварійні ситуації відбувалися і до 1986 року. Не такого масштабу, звичайно. З боку інженерного складу станції направлялися пропозиції щодо вдосконалення її роботи. Проте вони не були враховані...
Як відомо, в 1986 році було прийнято рішення провести проектне випробування турбогенератора №8 на четвертому енергоблоці. Випробування повинні були проходити на потужності 700-1000 МВт. Однак несподівано потужність реактора впала до 30 МВт. Це була помилка оператора, інженера, який не зміг утримати потужність реактора на заданому рівні. І все ж він зумів "підхопити реактор" і підняти його потужність до 200 МВт. Цієї потужності було недостатньо для проведення випробувань. Однак команда отримала дозвіл проводити експеримент.
Десь через півгодини після цього був зареєстрований сигнал аварійного захисту. Сталася аварія. Але спочатку вирішили, що це в турбінному залі. Ніхто не міг подумати, що аварія трапилася в реакторному залі", - змістовно описує ситуацію ліквідатор.
Ліквідатор 3-ї категорії Станіслав Шекстело в щитовій третього енергоблоку (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Станіслав Борисович намагається пояснити, що "теорія кнопки" – це лише верхівка проблеми. Вже на етапі перепаду потужності слід було відмовитися від випробувань і перенести їх на інший день. Адже реактор вже перебував у дуже складно контрольованому стані.
"Потрібно також зазначити, що зміна, яка повинна була проводити випробування, перебувала на роботі з 8 ранку до 16:00 (ред. – планові випробування повинні були пройти 25 квітня в денний час, але лише приблизно о першій годині ночі 26 квітня реактор змогли стабілізувати на рівні приблизно в 200 МВт). Потім прийшла інша зміна, якій повідомили, що основні випробування будуть проводити саме вони. Звичайно, ця команда знала програму, дії і т. д. І все ж вони могли щось пропустити, не помітити. Це також має значення", - підкреслює Шекстело.
При цьому наш супроводжуючий просить особливо не звинувачувати у всьому персонал станції. Адже після аварії ніхто не покинув свого місця, всі до останнього намагалися мінімізувати наслідки аварії на ЧАЕС.
"Знаєте, регламент вони не порушували. А ось конструктивні недоліки самого реактора були. Та і в радянський час з його системою партійного керівництва і бюрократією, як кажуть, ініціатива каралася. Програму затвердили – робимо. Коли зверху говорили "так", то внизу говорили "так точно". Ініціативи було мало. Тому про проблеми могли знати, але не доповідати і не перечити керівництву. Так вже сталося", - зітхає Станіслав Борисович.
За стіною перебувають накриті новим саркофагом руїни четвертого енергоблоку. До аварії тут був прохід, однак його надійно забетонували (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Одразу ж після аварії, за командою начальника зміни станції, інші три енергоблоки були відключені. Лише після дезактивації приміщень, перевірки всіх систем і обладнання, їх знову запустили. Якщо перший і другий енергоблоки знову "ожили" у жовтні та листопаді 1986 року, третій – лише у грудні 1987-го. Як виявилося, багато системи третього і четвертого енергоблоків працювали спільно.
Кримінальне покарання понесли директор станції, головний інженер, начальник зміни, інспектор держнагляду, присутній на випробуваннях. На жаль, багатьох очевидців і безпосередніх учасників тих випробувань вже немає в живих. Адже під час аварії на ЧАЕС ці люди отримали річну дозу радіації. Однак у той сумний день на ці "дрібниці" ніхто не звертав уваги. Стояло завдання мінімізувати наслідки аварії.
Аварія на ЧАЕС – це також велика трагедія етичного характеру. Через радянську систему секретності навіть про настільки серйозної аварії радянські громадяни дізналися лише через кілька днів.
"Повідомили по факту, що сталася серйозна техногенна катастрофа. І за рамки особливо не виходили. Сказали, що все під контролем, все нормально і стабільно. Простий радянський народ так і не був належним чином поінформований про те, ЩО ж сталося. Ми нічого не знали – ні про вплив, ні про те, що робити або не робити, що можна приймати, а що не можна. Тому хто купався, той продовжував купатися; хто садив картоплю – і далі садив картоплю. Незважаючи на те, що перебував навіть в 30-40 км від станції", - згадує Станіслав Борисович.
Залишивши щит управління рухаємося до ще однієї, не менш важливої частини енергоблоку АЕС – зал з циркуляційними насосами, основне завдання яких – прокачувати воду і відводити тепло від активної зони реактора. Потім "відпрацьована" вода потрапляла в спеціальні барабани-сепаратори, де пар відокремлювався від води. Після воду знову використали за призначенням, а ось пар подавався на обертові турбіни, які приводили в дію генератор, який виробляв енергію.
Один з восьми величезних насосів здатний прокачувати 8 тис. кубів води на годину. При цьому раніше завжди працювали шість насосів, два перебували в резерві.
До речі, під час проектного випробування у квітні 1986 року було прийнято рішення вручну вивести з ладу систему аварійного охолодження реактора, що в принципі було заборонено робити. Ця система покликана не допустити розплавлення активної зони реактора і виключити можливий контакт теплоносія з ядерним паливом при аварійних ситуаціях.
Після зупинки системи аварійного охолодження реактора були включені циркуляційні насоси. Однак "щось пішло не так", насоси не витримали, почалися гідроудари. Все це послужило початком так званої "електричної аварії". Після цього інциденту спрацював аварійний захист. Кажуть, що вже після цього моменту треба було негайно зупинити експеримент. І все ж випробування продовжилися... Про наслідки недбалості або надмірної впевненості інженерів ми вже знаємо.
Зал з циркуляційними насосами. Видно лише верхню частину насосів (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
До речі, перед залом з насосами встановлено меморіал пам'яті по трагічно загиблому старшому операторові головного циркуляційного насоса 4-го енергоблоку реакторного цеху Чорнобильської АЕС.
35-річний Валерій Ходемчук вважається першою жертвою аварії.
Під час випробувань буквально за кілька хвилин до трагедії йому доручили перевірити обладнання на насосах. Як раз коли Валерій пішов виконати цю задачу, сталася аварія. Ходемчук перебував у залі головного циркуляційного насоса. Можна лише припустити, що на нього обрушилися стіни енергоблоку. Тіло героя так і не було знайдено, хоча пошуки тривали протягом трьох днів. Тому його могила назавжди залишилася під руїнами четвертого енергоблоку.
В пам'ять про Валерія співробітники станції вирішили встановити меморіал, до якого щороку приїжджає вдова оператора і його двоє дітей.
Меморіал пам'яті Валерія Ходемчука – першої жертви аварії на ЧАЕС (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Центральний реакторний зал третього енергоблоку вражає. Такий самий зал, де і стався вибух 26 квітня 1986 року, був колись і в четвертому енергоблоці.
Саме в цьому залі розташований складний атомний реактор, тут генерується атомна енергія.
Увагу рідких відвідувачів цього місця привертає так званий "п'ятак" – сферична верхня кришка біологічного захисту реактора. Під час вибуху на четвертому енергоблоці "п'ятак" під тиском злетів. Ще досі він так і лежить у жерлі зруйнованого реактора.
Центральний реакторний зал третього енергоблоку з "п'ятаком" (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Під "п'ятаком" ховається величезний ядерний реактор. Раніше, коли енергоблок був в строю, співробітники станції не могли так вільно пройтися по кришці реактора (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
На щиті управління енергоблоком оператор також бачив перед собою схему "п'ятака", активну зону реактора з номерами блоків (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Також в реакторному залі третього енергоблоку зберіглася розвантажувально-завантажувальна машина (РЗМ), вагою понад 460 тонн. Під час потужних вибухів на 4-му енергоблоці навіть така махіна не встояла на місці.
РЗМ призначена для перезавантаження вже відпрацьованого ядерного палива. Свіжі касети з паливом перебували на спеціальних підвісках і переміщалися за допомогою крана. Процес контролювали оператор і провідний інженер. РЗМ проводила розгерметизацію паливного каналу, витягала відпрацьовану і завантажувала нову касету, знову герметизуя канал.
У лівому куті фото бачимо застиглу РЗМ – розвантажувально-завантажувальну машину (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
При цьому таку процедуру можна робити, не зменшуючи потужність і, тим більше, не зупиняючи сам реактор. Безумовно, під час цього процесу люди не змогли перебувати в реакторному залі, так як рівень радіації був досить високий.
Співробітники станції звертають увагу на зазор між РЗМ і підлогою. Це і говорить про рівень радіації, який міг виходити під час перезавантаження. За добу могло відбуватися 4-5 перезавантажень.
Фото: РБК-Україна/ Віталій Носач
До речі, перед аварією в реакторі четвертого енергоблоку знаходилося 180-190 тонн ядерного палива. За оцінками експертів, у момент аварії в навколишнє середовище потрапило від 5 до 30% цього палива.
Окремі вузли Чорнобильської АЕС продовжували працювати і після аварії. Останнім був виведений з експлуатації саме третій енергоблок.
15 грудня 2000 року о 13 годині 17 хвилин поворотом ключа АЗ-5 був назавжди зупинений реактор енергоблоку № 3. Після цієї події ЧАЕС припинила генерацію електроенергії.
А в листопаді 2016 року на старий саркофаг четвертого енергоблоку насунули новий конфайнмент – "Укриття-2". Очікується, що нова арка зможе 100 років стримувати радіоактивне випромінювання.
З грудня 2000 року розпочався тривалий період повного зняття зупинених енергоблоків з експлуатації, про що раніше і розповідав нам Станіслав Борисович.
Вже прямуючи до виходу з третього енергоблоку, ми знову проходимо "золоті" коридори Чорнобильській АЕС (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
За словами нашого супроводжуючого, після аварії на станції залишилося працювати близько 400 осіб, які застали "доаварійний період". З 1988 по 1990-й рік було замінено понад 70% персоналу станції. Відразу ж обмовимося, жодної "змови" тут немає!
"Всіх жителів Прип'яті, велика частина яких – співробітники ЧАЕС, евакуювали 27 квітня на безпечну територію. Звичайно, людям запропонували з часом переїхати в нове місто Славутич. Але не всі погодилися: роз'їхалися по різних куточках Союзу, по різних об'єктах тощо. На сьогоднішній день на станції залишилося зовсім небагато людей, які справді застали ті трагічні події квітня 1986 року. Таких десь 50 чоловік залишилось, вони займають різні посади: інженери, зв'язківці, радіологи, слюсарі і т. д.; працюють в різних цехах... Треба розуміти, що багато людей пішли на пенсію, комусь стан здоров'я, або вік вже не дозволяють працювати ", - пояснює Станіслав Шекстело.
Клас у покинутій середній школі №3 у Прип'яті, вул. Спортивна (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
Станіслав Борисович добре пам'ятає той момент, коли вперше після евакуації Прип'яті побачив місто порожнім і неживим.
"Знаєте, був такий особливий психологічний момент, коли було дуже незвично бачити будівлі порожніми. Складно навіть описати свої відчуття. Просто місто на той момент ще не було у настільки жалюгідному стані, як зараз. Особливо завжди вражає – навіть пригнічує – вид порожніх шкільних класів без дітей. Важко виглядає", - ділиться враженнями ліквідатор 3-ї категорії.
"Я добре знав, що таке атомна станція, які небезпеки тут є. Знав, що таке техногенна катастрофа. Але остраху йти сюди працювати не було. Я розумів: якщо ти дотримаєшся всіх правил безпеки, то і боятися особливо нічого. Тому прийшов сюди абсолютно добровільно і свідомо. Та й сім'я позитивно поставилася до такого рішення. Хоча дружина дуже пильно стежить за моїм здоров'ям (посміхається). Ми один одного підтримуємо в цьому плані.
В принципі моя робота пов'язана з використанням мого головного козиря – знання англійської мови. А коли ти пов'язаний з тим, чого ти вчився і що знаєш, то це дуже задовольняє. Тому я задоволений своєю роботою на станції", - розповідає фахівець по связкам з громадськістю ЧАЕС Станіслав Шекстело.
За словами Станіслава, заперечувати вплив радіації на здоров'я людини, безумовно, не можна. І все ж часто все залежить від імунітету людини (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
"У зоні відчуження, всього в 15 км від станції, живуть люди 80 років (ред. – т. з. "самосели", які повернулися після аварії в свої будинки), які непогано себе почувають. Більше того, вони ловлять тут рибу, вирощують на городах продукти. І досі живі. Що в розумінні багатьох – "парадокс". А ось люди з сусідніх областей відчувають якісь проблеми зі здоров'ям, нарікаючи на Чорнобильську аварію. Просто у всіх різний імунітет. Радіація – така цікава "штука", вона впливає саме на ваші слабкі зони", - говорить Станіслав Борисович.
Наш супроводжуючий зізнається, що не вважає себе ліквідатором в "істинному" розумінні цього слова. Навіть під час бесіди Станіслав Борисович трохи ніяковів, коли його зараховували до героїв, кожен раз акцентуючи увагу на колегах, які застали події 1986 року.
Медчастина №126 в Прип'яті, вул. Дружби Народів. На будівлі напис: "Здоров'я народу - багатство країни". Саме в цю частину звозили перших потерпілих пожежників і співробітників АЕС. О 6 ранку 26 квітня 1986 року тут була зафіксована перша смерть - від численних опіків помер один з ліквідаторів (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)
"У моєму розумінні справжні герої – це люди, які першими приїхали очищати забруднену територію, гасити пожежу. Ось саме співробітники пожежної частини Прип'яті проявили справжню мужність. Шестеро з них загинули через кілька тижнів після аварії від гострої променевої хвороби. Також мужність проявили генерал Філіп Десятників і його команда, у 1986 році він керував управлінням пожежної охорони МВС України. Він і його люди були тут відразу ж після аварії (ред. – Ф. Десятників був ліквідатором 1-ї категорії, пішов з життя 1 травня 2017 року на 89 році).
Почавши гасіння пожежі через десятки хвилин після аварії, вони вже до шостої ранку змогли ліквідувати основні осередки пожежі. Ціною здоров'я і життя. Адже вони знаходилися безпосередньо біля машинного і реакторного залів. І рівень радіації на той момент, а це тисячі рентген, був нестерпний. Їх протигази ніяк не допомагали. Але вони виконували свій обов'язок. Ось це справжні герої!" – говорить ліквідатор.
"Такі люди залишилися в моїй пам'яті, доводилося з ними працювати разом. Однак багатьох уже немає в живих", - підсумував Станіслав Борисович.