Про фільм "Гіркі жнива", участь російських акторів в українських проектах, про ситуацію з сучасною українською кіноіндустрією і актуальність фільмів про АТО - у інтерв'ю Styler з Остапом Ступкою
Першочерговим приводом для бесіди з відомим українським актором Остапом Ступкою була тема запуску в український прокат канадського фільму про Голодомор 1932-1933 років "Гіркі жнива", у якому актор зіграв епізодичну роль.
Проте редакція Styler не могла проґавити таку можливість і не розпитати Народного артиста України не лише про зйомки фільму, а й загалом поцікавитися його думкою щодо "гастролів" російських акторів в Україну, стану української кіноіндустрії, а також зачепити тему активної появи кінопроектів, пов’язаних з війною на сході України.
Зустріч відбулася у кінотеатрі "Оскар", де, власне, й проходила презентація стрічки "Гіркі жнива".
Нещодавно в український прокат вийшла довгоочікувана канадська кінострічка "Гіркі жнива" - перший повнометражний англомовний фільм про Голодомор 1932-1933 років. Ви також приєдналися до акторського складу, зігравши роль селянина. Розкажіть більш детально про співпрацю з командою проекту.
Все почалося зі знайомства з одним із авторів ідеї – сценаристом Річардом Бачинським. Саме він повідомив мені, що планується запуск такого кінопроекту. Сам Бачинський - канадець, який походить зі стародавнього козацького роду. Довгий час він працював над сценарієм в Україні, вивчав різноманітні історичні документи, пов’язані з темою Голодомору.
А взагалі, все доволі банально. Мене запросили на проби, подякували, дали текст і затвердили.
Зйомки в Україні проходили біля Києва, на території музею народної архітектури та побуту в Пирогові. На цій локації відзняли чимало сцен з українським колоритом.
Роль вам випала доволі епізодична.
Так, я мав зіграти простого селянина. У нього є дружина, діти, земля, худоба. Мого героя намагаються розкуркулити "красні гості", але, зрештою, вбивають його на подвір’ї.
Судячи з ваших емоцій, своїм персонажем ви не дуже задоволені?
Та ні, все нормально! Хоча на мою думку, його можна було б трохи розвинути, подати хоч якусь історію цього чоловіка. Більшість персонажів фільму довго вмовляли піти в колгосп, а з моїм героєм якось дуже швидко розправилися – розстріляли без зайвих слів.
"Гіркі жнива" - це дійсно дуже гучна і важлива прем’єра цього року для українського прокату. Стрічка зібрала чимало гарних відгуків. Але ж знову не обійшлося без негативу. Так, деякі критики негативно віднеслися до любовної лінії у фільмі. Мовляв, на фоні Голодомору тема любові виглядає недоречно.
Кохання завжди існувало, існує, буде існувати. І неважливо - чи це період Голодомору, чи війна, або щось інше.
От згадую, як індуси зняли фільм на тему війни між Пакистаном і Індією. Це був мюзикл, і там було кохання – кохання на фоні війни. Ніхто не звинуватив режисерів у "любовній спекуляції".
Якщо хтось проти любовної лінії у "Гірких жнивах", то нехай придумає іншу історію. Нам взагалі радіти треба, що хоч хтось зняв такий серйозний фільм на таку важливу тему як Голодомор. Що, у нас раніше знімали таке кіно? Ні! То про які "спекуляції" йде мова?
Про інше треба думати: не ми, українці, а Захід зняв кіно про Голодомор. Невже нікого не дивує, що ми не можемо зняти кіно про свою ж історію?
Нам треба більше знімати фільмів про українську історію. Я розумію, що зараз "епоха мила". Але ж треба і про своє коріння не забувати. Ми свого часу дуже багато говорили про екранізацію "Тараса Бульби". Розмови закінчилися тим, що першими повість Гоголя екранізували росіяни.
Як казав мій батько, одне діло плескати язиком, інше – перти плуга.
На жаль, практично кожну українську родину так чи інакше зачепили страшні події 1932-1933 років. Як вплинув Голодомор на вашу родину?
Звичайно. Бабуся розповідала чимало про ті часи. Це щось страшне.
Також знаю, що сім’ю рідного брата моєї бабусі (по батьковій лінії, брата звали Петро) вивезли свого часу до Сибіру. На жаль, я не впевнений, чи це було саме під час Голодомору, але це відбувалося приблизно у ті ж роки. Там, на чужині загинула дочка Петра. Вона була на якихось роботах, випала з вагонетки і вдарилася головою об рейку чи камінь, і померла.
Зараз активно створюють фільми на тему АТО, війни на сході, волонтерства. З кожним роком таких кінопроектів стає все більше. Деякі вітчизняні режисери впевнені, що "АТОшних фільмів" має створюватися якомога більше, по гарячим слідам, як то кажуть. А хтось навпаки – пропонує спочатку війну пережити розумом і серцем, а вже потім знімати таке кіно. Разом з тим, не можна ігнорувати неприємні "дзвіночки", про які говорять кіношники. Так, режисери хвилюються, аби деякі колеги не почали спекулювати на темі АТО. Адже ні для кого не секрет, що зараз Держкіно більш охоче виділяє кошти саме на фільми, сюжет яких пов’язаний з воєнними подіями в Україні.
Непроста тема. З одного боку, дійсно про АТО знімається все більше фільмів. Але, до речі, подібна ситуація спостерігається і у Західній Європі. Там все частіше ставлять вистави про біженців, на сцену виходять люди с дерев’яними автоматами. Арабські режисери створюють стрічки про події в Сирії…
Чому такий ажіотаж можна розглядати як "негативний тренд"? От згадайте, скільки у Союзі було створено фільмів про велику вітчизняну війну. Просто море! А скільки серед них було дійсно якісних, незаплямованих "комуністичними ідеалами" стрічок? Не так і багато, правда.
Що я хочу цим сказати? Так, треба знімати фільми про сучасні події в Україні. Знімати треба зараз. Нехай їх буде багато. Усе неякісне "лушпиння" потім саме відсіється. Бо у нас існує така негативна практика: знімемо один фільм на рік, а потім 10 років розповідаємо про нього.
Тому я впевнений, що треба знімати фільми про АТО. Але разом з тим не забувати й про інші жанри. Нам потрібні дитячі фільми, мюзикли, сімейні драми. Ми ж співоча нація. Недарма український театр історично – це музично-драматичний театр. Більше того, у нас така земля прекрасна, така історія! Ми можемо знімати козацькі вестерни, фільми жахів на основі фольклору.
Тобто треба вчасно знімати фільми про ті чи інші події. А ми весь час запізнюємось, як з фільмом про Голодомор, наприклад.
Простіше кажучи, не треба сидіти і чекати, поки ми "переживемо цю війну головою"?
Зйомка кіно – сама по собі довготривалий процес. Тому чого ще чекати?
Знову ж таки, американська кіноіндустрія, приміром, моментально реагує на ті чи інші події. Але ж у них є кошти, щоб швидко реагувати.
Можливо, комусь і треба, щоб тема війни "вистоялася". Але ж не відкладати цей процес на 30 років.
Фото: "Гіркі жнива" мають просвітницьку місію, політичну і пропагандиську, у хорошому розумінні цього слова" - Остап Ступка (РБК-Україна)
І знову повторюся, не потрібно забувати про інші жанри. Нам конче необхідно екранізувати українську драматургію. "Ярослав Мудрий", "Свіччине весілля"… Є повно історичних і патріотичних п’єс! Матеріалу – більше, ніж достатньо.
А який, на вашу думку, секрет успіху історичного кіно?
Ну от подивіться, скільки ті ж американці зняли фільмів про В’єтнам. Серед них є просто шедеври. Чому? Тому що там відслідковуються людські стосунки, а не просто війна, фактаж.
До речі, наскільки добре тема людських стосунків розкрита у "Гірких жнивах"?
Тут треба розуміти, що фільм "Гіркі жнива" розрахований в першу чергу на західного глядача. Йому не потрібно заглиблюватися в українські традиції, символіку, душу. Першим ділом західний глядач має зрозуміти, що таке Україна, де вона знаходиться, і що у цієї країни була своя трагічна історія. Цей фільм – це знайомство з Україною. Саме тому в головних ролях переважають західні актори.
"Гіркі жнива" мають просвітницьку місію, політичну і пропагандиську, у хорошому розумінні цього слова. І стрічка прекрасно з цією задачею справляється.
А що зараз відбувається на театральній сцені? Чи з’являються п’єси, скажімо, про Євромайдан, АТО?
Є класичні п’єси, в які почали вплітати людей у камуфляжах. Тобто проводити аналогії сьогодення із самодостатніми класичними сюжетами. Скажу відверто, мені таке не подобається. Класику можна переробляти, але не в лоб, як то кажуть. То й же "Річард III" Шекспіра. У п’єсі 11 вбивств, поки герой іде до влади, вбиває своїх братів. Але не потрібно братів вдягати у камуфляжі, не потрібно їм ходити з чорними пакетами для трупів по сцені, змінювати класичний текст. Ну, це вже занадто! Я не прихильник таких методів.
Тобто краще, щоб сучасність не втискали у канву усталеної класики, а створювали натомість нові п’єси? А чи є такі нові твори?
Немає. Але якщо твір напишуть, він буде цікавий, то чому б не поставити спектакль. Але трохи кон’юнктурою пахне, розумієте?
Вас можна побачити не лише на театральній стені, ви також знялися у чималій кількості фільмів. Ні для кого не секрет, що свого часу на українських "блакитних екранах" показували багато російських серіалів, для зйомок яких запрошували також і наших акторів. І таких проектів було просто море. Зараз ми активно відмовляємося від російського кінопродукту. Чи відчули ви як актор якусь втрату від цього?
Я б змістив акцент розмови у інше русло. У нас говорять про якусь відмову, складають списки заборонених російських акторів, серіалів і фільмів… А минулого року у Києві знімалося більше сотні російських артистів. То що ми забороняємо?
Я взагалі не розумію, що зараз відбувається. Ми говоримо, багато кричимо, а нічого практично не змінилося.
Не може семеро людей з Росії зніматися у одному проекті. Нашому ж проекті! А тим часом українські актори сидять без роботи, а росіянам ще й більше платять. Це просто нонсенс.
Тобто проблема все ще існує?
І вона величезна. Вирішувати її треба на державному рівні. У ті й же Росії зробили так званий дозвіл на роботу для іноземних акторів. А чому ми так не можемо зробити?
Не можемо жити без "русских артистов"? Ну, добре. Зробіть тоді ліміт – дві людини на проект. І за кожного такого актора нехай продюсер платить певну суму грошей, яка піде у фонд розвитку кіно.
У нас питання не вирішується. Тому до нас і продовжують їхати артисти з Росії з талантом сумнівної якості.
Чому в принципі склалася така ситуація?
Є декілька причин. Знімаючи кіно у нас, в першу чергу, думають, як його продати. А продають туди, в Росію. От і запрошують російських артистів. Росія, Білорусь і Казахстан – ось наша "непоколебимая" аудиторія. Хоча вже давно потрібно зондувати ту ж Польщу, Угорщину, інші країни Західної Європи.
По-друге, у нас якось так історично склалося, що нам дуже подобається все чуже, крім свого. Але ж, люди добрі, давайте вже своїх акторів почнемо розвивати, піарити, робити з них зірок. Треба ж хоч якийсь гонор мати.
Крім того, нам потрібна своя потужна профспілка кіноакторів. Колись щоб поїхати з батьком у Америку з гастролями, нам потрібно було три місяці чекати дозволу місцевих профспілок. Бо ж ми на два тижні забираємо хліб у їхніх акторів.
Ми трохи зачепили "болючі точки" кіноідустрії в Україні. Які, скажімо, три проблеми кіно в Україні ви могли б виділити, окрім фінансування?
Як я вже казав, потрібно задуматися про запровадження на офіційному рівні дозволу на роботу для іноземних акторів.
Також потрібно розробити механізм, який би дозволив перетворити нашу кіноіндустрію у конвеєр. Щоб не знімався один фільм на рік. А для цього потрібно не лише залучати інвесторів, а й створювати приватні кіностудії. На державних коштах ми не витягнемо повноцінне кіновиробництво.
Третє, що випливає з другого пункту, – пільги при оподаткуванні кіноіндустрії.
Щодо інвесторів. Вони якось не охоче інвестують в українське кіно.
Тому що вони хочуть щось отримати зі своїх інвестицій. Це логічно. На ранковому сеансі фільму "Гіркі жнива" було шість чоловік. Треба привчати нашого глядача до українського кінематографу, до стрічок з українським сюжетом, так би мовити.
Французи, наприклад, пішли таким шляхом – вони обмежили кількість іноземних фільмів і вийшли на рівень показів 50х50 (показували 50% французьких фільмів і ще 50 – іноземних). Так, перехідний період породив чимало неякісних фільмів. Але вони його пережили.
Крім того, нам потрібен Закон про меценатство, який ще свого часу мій батько намагався проштовхувати. І де він зараз? У шухлядах. А без приватних вливань ми будемо чикати гроші від Держкіно роками.
Над якими проектами працюєте зараз?
Зараз я в очікуванні прем’єр. В кінці року має вийти чорна комедія "Ізі", знята спільно з італійцями. Фільм про гонщика, який закинув спорт, почав набирати вагу і впадати в депресію. Його брат, власник будівельної компанії, пропонує йому роботу – на будівництві помирає український гастарбайтер і його тіло потрібно відвезти у рідне село у Карпатах. От цей гонщик відправляється в путь, вже в Україні йому зустрічається мій герой – священник в римо-католицькому храмі. Мій герой думає, що йому прислали заміну. З часом він розуміє, що це не так. І між ним і гонщиком починається така собі чоловіча філософська сповідь… Досить цікавий проект.
"Казка старого мельника" скоро має вийти.
А взагалі, актор в кіно – це залежна професія. Тебе або запросили, або ні. У мне не лежать на столі, як у мого батька колись, 30 сценаріїв. У мене – один або два. Тому я завжди погоджуюся, треба ж працювати, щоб штани не впали.
А чому так? Вас же ніяк не можна назвати невідомим актором?
Зараз багато знімають серіалів. І дуже цінується "дешевий актор". Щоб було дешево, сердито, але не дуже якісно.
Тому треба якось підтримувати себе. Добре, що є театр. Це тримає у стимулі, в формі.
Дозвольте поцікавитися вашою думкою щодо теми Євробачення 2017. Сьогодні це чергова гостра тема в нашому суспільстві, особливо на фоні війни на сході. Як ви вважаєте, наскільки доречно проводити такий конкурс у складний для нашої країни час?
Знаєте, тут я не бачу сенсу відмовлятися від цього конкурсу. Життя продовжується. Треба проводити фестивалі, конкурси і т. д. Але разом з тим не забувати про те, що діється на сході.
До речі, ви їздите з гастролями на прифронтові території?
Так, були на гастролях у Донецькій області, їздили до мирного населення, привозили комедійний спектакль. Були у Маріуполі, Краматорську, Кам'янську, Покровську.
Як сприймало виступи місцеве населення?
Фантастично! Просто на "ура". Люди там дуже сумують за українським культурним продуктом. Жаліються, кажуть, що їх кинули, забули про них. Питають, а де українські артисти, чому вони не приїздять до них. До речі, навіть питали, чому у нас російськомовний репертуар, хоча самі спілкуються російською.
Знаю, що ви колись їздили з гастролями до Криму...
Раніше раз на два роки батько організовував вистави у Севастополі. Протягом 14 років їздили туди.
А зараз шлях, звичайно, перекритий?
Я навіть не знаю, як це висловити. Знаєте, ми "пропустили" і Крим, і схід через те, що у нас свого часу не було культурного україномовного десанту.
"Донбасс порожняк не гонит" - так ми звикли. Вугілля добувають - ну от і добре. Але ж люди там також хочуть якоїсь культури, розумієте.
Тобто ми культурно "втратили" ці території?
Не було культурного зв’язку – ось, що я хочу сказати.
А зараз ми приїжджаємо, з нами фотографуються, чекають, питають, чому немає артистів. А й сам не знаю, що відповідати.
Треба звернути увагу міністерств на цю проблему. Треба цілеспрямовано організовувати гастролі українського театру або груп. Це має бути бажання не лише приватних структур, а й держави. А то у нас лише багато говорять. Інколи це "попахує совком".
Знаєте, таке враження інколи складається, що за ці 70 років панування совєтів виросла комуністична трава, ми її гарно підкосили і оголосили, мовляв, от він – новий український газон. Але ж ні! Коріння то комуністичне лишилося.
Ми проводимо декомунізіцію, перейменовуємо вулиці, пам’ятники знищуємо. Це добре. Але цей процес має впливати і на наше життя, при цьому якісно. А життя людей складається з дрібниці: чи є, вибачте, туалетний папір у громадській вбиральні, чи працює кондиціонер у транспорті влітку. Це все дрібниці, але з цього складається життя. Треба працювати над цим. Але не всі на це спроможні.