Волонтер Соломія Вітвіцька: "На Сході ми програємо інформаційну війну, а російська пропагандистська машина і далі знищує здоровий глузд"
Відома українська телеведуча і волонтер Соломія Вітвіцька із самого початку вторгнення російських військових до Криму та початку бойових дій на Донбасі активно допомагає українським військовим, а найрізноманітніші соціальні проекти щільно увійшли в її робочий графік.
Особливо широкого розголосу набув мультимедійний проект "Переможці", який курує Соломія. Колишні студенти, винороби, інженери, службовці, професійні військові, спортсмен і вчителька - усі вони стали учасниками проекту, який допомагає соціалізації військових, які втратили кінцівки, але зберегли силу духу і тепер починають нове життя.
Styler зустрівся із Соломією у перерві між її телевізійними ефірами, щоб поговорити про її поїздки у зону АТО, про історії з фронту, нові соціальні проекти і те, якими новинами з телеефірів живуть мешканці Донбасу.
Соломіє, якими проектами ви зараз займаєтесь? Приміром, стало відомо, що виставка "Переможці" набуде нового етапу розвитку цієї весни.
Так, ми активно почали займатись проектом "Переможці". Рівно рік тому, 3 лютого, ми презентували цей мультимедійний соціальний проект, і зараз ми активно працюємо над його оновленням. Будуть такі цілі: зміна громадської думки по ставленню людей з інвалідністю, безбар’єрність українських міст, розвиток вітчизняного українського протезування, а також психологічна та фізіологічна реабілітація ветеранів. Буде акцент на спортивному протезуванні.
Багато наших героїв зараз готується до змагань Invictus Games, які принц Гаррі щороку організовує для ветеранів різних війн. Українська збірна вперше братиме у них участь. Сподіваємося, що левова частина команди складатиметься саме із героїв нашого проекту.
Олександр Мордерер та Тетяна Рубльова вже сфотографували частину героїв. Будемо презентувати нову виставку в квітні в НСК Олімпійський. Величезна команда працює над проектом. Долучаться і паралімпійці. Двох із них ми вже можемо назвати: це фехтувальник Андрій Демчук і чемпіон з настільного тенісу Віктор Дідух. Вони - володарі золотих медалей, люди з чіткою громадянською позицією.
Досі самі лікарі кажуть, що у нас гостро не вистачає фахівців, які б допомагали їм долати посттравматичний синдром. Наскільки я знаю, ви також залучаєте іноземних фахівців, щоб їм допомогти?
Вже рік працюючи з переможцями, бачимо, що нам не вистачає цього ресурсу. Часто, коли я приїздила у шпиталі, психологи казали, що їм не вистачає знань із "військової" психології і знань, як боротися із посттравматичним синдромом. Міжнародний фонд "Серце Воїна" на чолі з реабілітологом, випускником Гарварда Романом Торговицьким, саме спеціалізується на вирішенні психологічних проблем військових. У них уже напрацьовані методики, якими вони готові ділитися з українцями. Робота триває, і ми закликаємо дедалі більше людей об’єднуватися в такі проекти.
Самим військовим складно було долучитися до такого відвертого проекту?
Участь у фотосесії – це для них у тому числі боротьба із особистими, внутрішніми комплексами. Адже для проекту їм потрібно було сфотографуватися із протезами, які вони часто ховали від сторонніх очей.
Пам’ятаю, Андрій Забігайло приїхав на фотосесію зі свіжою "косметикою": поролоном закривав протез, щоб він був такої ж товщини під штанами, як і нога. Це робиться, аби не було видно, що це протез. Ми під час фотосесії вирішили зняти цей поролон, Андрій його сам навіть розрізав. І вже після цього я бачила, що він повністю позбувся побоювань носити шорти. Він навіть сам таким чином, взявши участь у фотосесії, поборов переживання, що хтось може його протез якось не так сприйняти.
Більшість із наших героїв - демобілізовані, живуть із протезами. Вони не прагнуть, аби їх хтось жалів. Вони хочуть, аби до них ставилися так само, як до інших. Вони не ідентифікують себе як людей з інвалідністю, а сприймають себе повносправними, і це круто. Але, на жаль, у нас все ще з пересторогою до таких людей ставляться…
Головна проблема в тому, що багато хто просто не знає, як в таких ситуаціях поводитись. Тому багато хто змушений ізолювати себе вдома, сидіти в чотирьох стінах, особливо люди на візках - їм ще складніше. Треба розуміти, що після усього пережитого на війні військовим важко зважитись почати все життя заново. Але вони намагаються, і дуже стараються.
Про війну вони розповідають неохоче?
Наші герої – вони ж усі дуже різні. Різного віку, характеру. Вони родом з різних регіонів країни. Олексій Замірко, наприклад, справді не любить про війну говорити. Не любить згадувати гострі моменти. А іншим буває навіть важливо розповісти, як він отримав поранення, у яких бойових діях брав участь.
Зараз ви часто їздите в зону АТО?
Ой, я б хотіла їздити частіше, але дуже не вистачає часу. Зараз частіше буваю в госпіталі, брала участь у презентації Ірпінського реабілітаційного центру. Справа у тому, що у мене кожен будній день - робочий в ефірі. В запасі є лише вихідні. Та й те, на вихідних - презентації, акції, якісь постійні заходи і зйомки.
Волонтери і мої знайомі артисти часто їздять в зону АТО у будні дні, тому я не можу до них долучитися. Якось так вийшло, що коли ми з гуртами Vroda, Bez Obmezhen, Ейрою приїхали підтримати бойовий дух, на передову нас самі військові жартома обізвали "батальйоном Соломії Вітвіцької". Тож мій "батальон", буває, тепер їздить і без мене.
Як ви вам вдається розподіляти час, щоб вистачало на всі волонтерські проекти?
Мені важко зараз щось планувати, бо я останнім часом стала витрачати багато часу на дорогу. Справа у тому, що ми з чоловіком недавно переїхали за місто. До цього ми жили на Оболоні. І як це не смішно, але раптом фотосесію на Оболоні мені призначили відразу, як ми із цього району виїхали. Фотостудія ця знаходиться за кілометр від місця, де ми жили. І цього разу дорога до фотостудії зайняла у мене мало не дві години. Тепер мені всюди далеко добиратися. Я б залюбки присвятила час, який витрачаю на дорогу, чомусь корисному.
Це ваше перше власне житло?
Так. Це не приватний будинок, а звичайна квартира в житловому комплексі на Софійській Борщагівці, ми інвестували в її будівництво весільні кошти. Мій чоловік – естет: завжди детально враховує усі архітектурні особливості місця і дуже скептично ставиться до панельних будинків. Мріє, що Київ колись зміниться. Що буде більше по-справжньому сучасних будинків.
Він навіть сам вивчав той досвід, коли західні країни переосмислювали пострадянську спадщину, в тому числі в архітектурі. Адже це пережила і східна Німеччина, і Чехія. Владу подобаються затишні заміські комплекси, а не багатоповерхівки. Комфортно, коли навколо – підсвітка, травичка. Він переживає, що в Києві надто багато панельних будинків. І каже, що вони наганяють киянам депресію і навіть сприяють погіршенню криміногенної ситуації.
Він самостійно планував і робив увесь ремонт?
Чоловік за усим стежив і все планував сам, я ні до чого не долучалася. Я була за цей час там лише двічі до того, як ми переїхали. Один раз - коли ми зі Свєтою Тарабаровою їхали у Львів до співачки Наталки Карпи на весілля. І вдруге – коли у квартиру вже перевозили всі речі. Внесла буквально кілька своїх побажань, і все.
У ремонт я вирішила не втручатись, щоб не виникло суперечок. Тим паче, що у Влада - гарний смак, він людина творча. Вирішив, що у нас житло буде у скандинавському стилі. Поки там немає жодних меблів. Будемо їх у процесі вже завозити. У новій квартирі оселилися якомога швидше, бо Влад не міг дочекатися переїхати у власне житло.
А як, до речі, ваш чоловік ставиться до ваших поїздок у зону в АТО? Хвилюється?
Перші рази він зі мною разом їздив. Мій брат – військовий, служив у Бельбеку. І ще під час самого початку окупації Криму я вирішила туди їхати. І я просто купила квиток. Пам’ятаю, ще час відправлення поїзду був дуже незручний – через півгодини після мого ефіру. Я після прямого ефіру вскочила в метро, і мерщій на вокзал. Чоловік тоді поїхав зі мною.
Тоді я була шокована тим, наскільки місцеві у Криму піддаються пропаганді. Товариші мого брата по службі одружувалися із місцевими дівчатами.
Була історія, коли батько дівчини, яка вийшла заміж за українського військового, обзивав свою єдину доньку "бандерівкою". Для мене це були дуже важкі для осягнення речі. Наш потяг у Криму зустрічали козаки в папахах, брат просив не говорити українською. Це був просто якийсь сюрреалізм!
А потім мій брат вийшов зі своєю бригадою з Криму. Часом думаю про те, як складається його доля, стільки випробувань. Ще в Севастополі він познайомився з дівчиною, вони почали зустрічатися. Потім вона за ним переїхала в нове місце дислокації частини до Миколаєва.
Брата відразу відправили в АТО. У Краматорськ на запасний аеродром, оскільки він - із повітряних сил. Я тоді і вирішила вперше поїхати до в АТО, щоб Северинові і хлопцям відвезти якісь потрібні речі. У них нічого не було, вони не мали навіть в чому їжу готувати. Ми тоді з гуртом От Вінта та Брією Блессінг поїхали з волонтерами Народного тилу.
За якийсь час, коли брат уже повернувся з АТО, з’ясувалося, що у його дружини – рак. Тож вже два роки вони боряться із онкологією. На долю однієї людини стільки випробувань! Його дружина народилася в Горлівці, виросла в Маріуполі. А брат зі Львова. Такий собі приклад того, що схід та захід разом!
Коли ви бували в зоні АТО, то спілкувалися із місцевими? Як вони здебільшого сприймають Україну?
Мене досі дивує, як люди можуть піддаватися впливу пропаганди. Я, звісно, підсвідомо розумію, що жителі східних регіонів перебували в зовсім іншому інформаційному просторі. І навіть дітям у школі історію України по-іншому розповідали. Вони десятиліттями перебували під впливом російської інформаційної машини. Але все одно в еру Інтернету можна знайти все що завгодно!
Зараз ми там, на сході, програємо інформаційну війну, а російська пропагандистська машина і далі знищує здоровий глузд. Це просто якесь королівство кривих дзеркал.
Коли одного разу ми були в гостях в АТО у 72-ї бригади у Волновасі. Ночували там у лікарні. До нас підійшла бабуся. Каже: "Хочу вас обійняти". Жалілася, що у них немає українських каналів, а є якась "Новороссия". "Так жаль, а я ж люблю українських телеведучих" - казала. Першим "позитивним дзвіночком" було те, що її онучка поїхала працювати в Київ, а не в Москву. Та все одно бабуся сказала, що це ж, мовляв, Майдан в усьому винен. Я їй кажу: "А ви знаєте, що було після Майдану? Анексія Криму". Вона здивувалася – "Як анексія? Що, Крим забрали? Повністю, увесь?!". Багато хто отак живе в інформаційному вакуумі, який Україна досі не може пробити.
Зараз звучить усе більше думок про те, що межа між людьми на окупованих територіях остаточно прокладена. І, мовляв, вже неможливо буде знайти спільну мову із тими, хто лишився по іншу сторону. Ви, судячи із досвіду поїздок на Донбас, як гадаєте?
Треба розуміти: там залишається багато українців. Не думаю, що можна ось так узяти і відразу відмовитись від Донбасу. Хоча сісти за стіл переговорів теж ніяк не вдається. Я намагаюся аналізувати всю цю ситуацію і розумію, що там немає однозначностей. Наприклад, я навіть не знаю, чи знайдеться у нас такий експерт, який на 100% впевнено може сказали, чи виграє Україна від припинення чи продовження блокади Донбасу.
Але як, на ваш погляд, знаходити спільну мову із ними, хто вперто тримається кардинально різних поглядів?
Я прожила три роки в Німеччині. Це наклало на мене дуже значний відбиток. І можливо, якби я не мала цього досвіду, то зараз дивилася б на ситуацію по-іншому. Справа в тому, що в Німеччині живуть дуже виважені люди. Вони все дуже глибоко аналізують.
В чому різниця менталітету українців і німців? Коли є проблема, українці спершу шукають винних, а вже потім вирішують проблему. А німці спершу вирішують, локалізовують проблему, і вже тоді починають шукати винних. Вони хоча б намагаються зрозуміти свого опонента. В них також суспільство після Другої світової було дуже розділене. І навіть зараз звучать думки, мовляв, Баварія годує Європу. Але це все відбувається зовсім не на тому рівні, що у нас. Тому розумію, що компроміс знайдуть дуже не швидко.
Помічаю, що зараз багато українців критикують Ангелу Меркель. Що вона, мовляв, не дуже різка у своїх діях і рішеннях, коли треба протистояти російській агресії. Але я можу сказати, що вона навпаки дуже різка. Це та людина, яка була дуже близька із Путіним, вони співпрацювали ще до його президентства, вони говорять однією мовою. Але Меркель зважилася і все це припинила. Зараз вона тримає чітку позицію.
А як ставитеся до тих українців, які ввесь цей час продовжують гастролювати по Росії?
Одна справа – їздити в Росію і потім зароблені гроші віддавати волонтерам. Пораненим, військовим... Якщо людина співає на російській сцені з тризубом на світшоті, я думаю, це позиція. І якщо передає привіт Україні, і вся зала в моськовському клубі кричить "Слава Україні" - я до цього не ставлюсь так само, коли артист вітає зі сцени російських "захисників" або виступає на дні ВДВ в Криму. Така позиція для мене зовсім неприйнятна.