“Любов'ю можна все змінити”: відверта історія родини зі Львова, що наважилася взяти дитину із притулку
Хто з нас може похвалитися тим, що може робити у власному житті абсолютно все так, як хоче сам? Скільки разів ми шукаємо для себе причини не робити те, про що мріємо роками?
Наприклад, сміливо піти з роботи, яка дала кар’єрний ріст, але не приносить задоволення і врешті знайти улюблену справу, яка приносить і гроші, і радість. Спілкуватися лише із приємними нам людьми. Переїхати у передмістя. Не вставати о шостій ранку і не їхати через усе місто на роботу, а увесь час бути поруч із рідними і близькими. Подорожувати, жити по кілька місяців у різних країнах.
Втім, можна зважитись і на сміливіші кроки. Скажімо, замість щоденної школи перевести дитину на домашнє навчання, якщо дитина цього захотіла. Це при тому, коли майже усі навколо кажуть, що дитина має щодня ходити до школи обов’язково. Або – усиновити дитинку, маючи при цьому двох власних дітей. Все це – про львів’янку Ольгу Бартиш та її чоловіка Костянтина Коломака.
"Більшість мрій, які люди відкладають на роки, можна реалізувати вже до кінця цього тижня"
Кілька років тому Ольга покинула перспективну роботу журналіста в Києві і разом з чоловіком повернулася у рідний Львів.
Дехто дивувався, але Ольга просто робила те, що хоче. Вона почала писати картини, які швидко стали популярними спершу в соцмережах, а тоді – і у замовників.
"Як це не банально чи пафосно, але все, про що я розказую, стосується мрії", - пояснює свій підхід Ольга. – Я останніми роками дуже уважно ставлюсь до своїх бажань та мрій. Переосмислюю їх: де справді моє, а де чуже. Вчуся слухати себе, чути і діяти! Цікаво, що більшість мрій, які люди відкладають на роки, можна реалізувати вже до кінця цього тижня".
Ольга давно виношувала ідею про те, що залишить журналістику. Попереджала про це чоловіка. Спершу він дуже переживав, що дружина зовсім перестане ходитиме в офіс і не матиме “стабільності” в роботі.
“Я казала, що пропрацюю до кінця року і більше моєї ноги в офісах не буде, - згадує Ольга. - Почала до цього готуватися, відкладала гроші. Із січня 2014-го так і вийшло: залишилася вдома. І в один прекрасний день, коли закінчилися зимові свята, купила собі фарби, полотна, всі необхідні матеріали. Облаштувала собі на балконі місце, і там почала малювати. Спершу без продажів, просто для задоволення”.
Потім кілька картин у Ольги купили через подругу, але це було далеким від того, чого насправді хотіла художниця. Вона згадує:
“Коли почало вже не вистачати грошей, треба було якось заробляти. І хоча б стільки, як було на останній роботі. Якось я написала “свіжу” картину, виставила у Фейсбуці і почала молитися: божечко, нехай вона продасться, нехай це буде знаком для мене, що дорога вибрана правильно. Буквально за годинку мені написала дівчина, що хоче купити цю роботу. За триста доларів. А потім ця сама родина придбала ще одну картину. Пригадую, принесли мені додому 550 доларів за дві роботи, сиджу на кухні з тими грошима і думаю: “Ну, все. Це воно. Відтепер я можу бути правдивою сама з собою, та ще й заробляти”.
А нещодавно Ольга з чоловіком запустили продаж чохлів для телефонів із принтами власних картин. Сподіваються, що це також допоможе їм повністю перейти на стабільний заробіток власною справою.
“Бути художником власного життя”
У Ольги і Костянтина – двоє дітей: 10-річний Матвій і 1,5-річний Іван. Коли Матвій сказав, що не бажає ходити до школи, то Ольга перевела його на домашнє навчання, не зважаючи на всезагальну думку, що кожна дитина повинна вчитися у школі.
Наступним важливим етапом у житті Ольги та її чоловіка Костянтина стало усиновлення ще однієї дитини. Не дивлячись на страхи і побоювання, вони все-таки зважились на цей крок і тепер жодним чином про це не жалкують.
"І картини, і навчання сина вдома, і усиновлення ще однієї дитини - все це пов’язано однією червоною ниткою: ми просто намагаємося робити те, що хочемо. Ми стараємось бути художником власного життя", - каже Ольга Бартиш.
А попереду у родини ще багато мандрів: Ольга і Костянтин виношують ідею жити потроху в різних країнах.
"Це так складно і незвично зараз виглядає, але ми точно це зробимо. Йдеться найперше про сміливість брати життя у свої руки. Мрій, плануй, дій, але будь дуже гнучким до розвитку подій, пам'ятаючи, що все до кращого. Треба знайти "золоту середину" між відчуттям свого господарювання та смиренністю перед вищими силами", - пояснює свою позицію жінка.
“Усиновлені діти такі самі, як і рідні, і нічого тут страшного немає”
Про те, щоб всиновити дитину, Ольга мріяла, ще коли у неї народився перший син Матвій десять років тому.
"Я тоді працювала журналістом, - згадує жінка. - Ми ходили з чоловіком в гості до однієї львівської родини. У них було кілька своїх і кілька усиновлених дітей. І ще тоді я цим цікавилася. Із чоловіком ми поговорили, помріяли про усиновлення, і на цьому закінчувалося. Але ми і далі жили із думкою, що хоча б одну дитину, але все-таки колись усиновимо. Потім ми їздили до Києва "по кар’єру", тому вже було не до дітей. Та час від часу ми до тієї думки поверталися: особливо коли були робочі поїздки в інтернат, притулок для дітей. Згадували про це, коли дивились фільми, коли говорили зі знайомими”.
Півтора роки тому у Костянтина і Ольги народився другий син Іван, а найближчого літа після цього родина поїхала відпочити у Туреччину.
"Ми жили в гостях у наших друзів, які мають шестеро усиновлених дітей і четверо своїх. Це просто унікальна родина! Було дуже цікаво спостерігати за тим, як всі діти разом живуть. Ми вкотре впевнились у тому, що усиновлені діти такі самі, як і рідні. І нічого тут такого страшного немає".
Багато в чому поїздка в гості до багатодітної родини стала "завершальною точкою", після чого родина вирішила, що треба починати шукати прийомну дитину й для себе.
"Фінальне рішення було за чоловіком. Бо це основному я завжди говорила про це більше. Чоловік казав: "Так, було б класно всиновити, але може трошки почекаємо?", "Може, ще не час"? Але після тієї поїздки він сказав мені: "Я готовий". Хотіли дівчинку до 3 років – приблизно таку, як наш менший син. Щоб вони разом росли і бавилися", - згадує Ольга.
Вона час від часу обдзвонювала дитячі будинки. В Одесі їй сказали, що у них своїх 140 пар-кандидатів на усиновлення чекають, доки з'являться діти до трьох років.
“Одна мати прийомної дитини підбадьорювала, радила боротися і не здаватися. Вона сама більше трьох місяців чекала, служби по всіх областях і містах її знали, бо постійно їм телефонувала. Мало не щодня питала, чи когось не з'явилося, чи чогось не змінилося. А я собі думала – у мене тут дитина на руках моя, я не готова була так боротися поки що”, - згадує Ольга.
Вони вирішила “відпустити ситуацію” і просто чекати.
“Ми зробили документи, ми запустили процес, озвучили свій намір. Всесвіт почув, і далі хай воно "крутиться" саме. Якщо протягом року дитина не знайдеться, значить, так і треба. Але донька знайшлася. Якщо це твоя дитина, то вона знайдеться, якщо навіть ти лежатимеш на дивані і нічого не робитимеш. Це був мій четвертий чи п’ятий мій дзвінок по службах, коли мені сказали на Закарпатті, що є дівчинка”, - каже вона.
“Серце йокнуло, і нам з чоловіком відразу було ясно, що це наша дитина”
Як виявилося, здорова дівчинка до 3 років – це кандидат "номер один", якого шукають більшість усиновлювачів, тому знайти таку дівчинку було непросто. Також запит на усиновлення Ольги співпав із початком судової реформи, коли почалося багато змін у сфері.
"Ми знайшли нашу дитину, познайомились із нею 14 грудня 2017 року. А з нового року почали діяти нові поправки до закону, тому наша справа трошки затягнулася. Днями відбувся суд, і тепер за законом це наша дитина, наша дівчинка! За новими поправками, доки рішення суду вступає в дію, треба чекати не 10 днів, а 30. Заберемо дитину додому 12 березня", - розповідає жінка.
Але при цьому родині вдалося завершити процес усиновлення швидше, ніж би це тривало у багатьох пар. Одна половина їх справи припала на старі норми, а інша – на нові.
"Ми "проскочили" етап десяти побачень з дитиною, які даються батькам. На першому ж побаченні ми зрозуміли, що дитина наша і немає потреби в наступних зустрічах. В той же день написали заяву, що хочемо стати батьками для цієї дівчинки. Також на диво суд відбувся із першого разу – ніхто засідання не переносив і не затягував", - ділиться спогадами Ольга.
12 березня родина зустрінеться із дівчинкою всього четвертий раз.
Ольга дуже переживала, щоб суди не затягнулися. Вона чула безліч історій матерів про те, що часто процес затягують, навіть на півроку чи рік.
"У нас все відбулося на диво швидко і без проблем", - каже вона.
За її словами, при усиновленні важливі перші спілкування із дитиною. Буває таке, що при першій зустрічі діти плачуть, не йдуть на контакт. І тоді працівники соціальних служб роблять висновки, що контакт не відбувся, і тоді треба пробувати знову і знову, щоб цей контакт встановити.
"А ми із чоловіком, коли бачились із дитиною вперше, вже за пару хвилин тримали її на руках. Контакт був! Звісно, були сльози. Звісно, я плакала, бо не знаю, як при цьому всьому можна не плакати! Наше спілкування дуже лягало на душу! Старший син перший із нею бавився, чоловік брав на руки. Всі дуже добре відгукнулися! І тільки наш менший приревнував, тягнув руку і просив уваги до себе. Думаю, що це вікове і з часом мине", - ділиться враженнями жінка.
"Останній раз дітей з дитбудинку виводили на прогулянку аж в листопаді"
При першому побаченні в дитбудинку дівчинка вразила Ольгу і Костянтина й тим, що була значно менша на зріст за своїх однолітків.
"Нашому малому – рік з половиною, а їй – два з половиною, та вона при цьому від нього менша. Виглядає зовсім маленькою дитинкою! Така дуже дрібненька! Я розумію, що це ще й може від того, що вона в дитбудинку росла. Через "тепличні" умови більшість дітей відстає приблизно на рік. Я собі це так пояснюю: нема для кого рости, нема для кого розвиватися", - каже Ольга Бартиш.
Вона додає: була шокована, коли дізналась, що останній раз дітей з дитбудинку виводили на прогулянку аж в листопаді, хоча зараз вже середина лютого.
"Їм там бракує всього: вітамінів, сонця, повітря, - додає Ольга. - Втім, у таких нечастих прогулянках є певний сенс: якщо хтось із дітей підхопить вірус, то перехворіють потім усі діти, і це може затягнутись на кілька місяців. Коли у сім'ї дитина захворіла, її в садочок просто не ведуть. А тут діти просто не можуть нікуди дітися. Тому там приміщення знезаражують під синьою лампою. Діти переходять тільки в інше приміщення на фізкультуру, а на вулицю - ні. Це при тому, що всі діти – різні і можуть бути дуже активні”.
Дівчинку, яку усиновила родина, покинула мама: лишила у лікарні, коли тій був рік і сім місяців. Звідти вона потрапила до дитбудинку, де провела рік.
"В тому дитбудинку дітки зовсім дрібненькі! Потрапляють в нього часто відразу після пологового, коли від них відмовляються, - коментує Ольга Бартиш. - Там є двоє діток, яких привела 19-річна мама. У неї вдома ще двоє лишилося. Вона не мала грошей, щоб прогодувати дітей. Йдеться часто про елементарне виживання. В дитбудинку діти хоч завжди будуть нагодовані. І коли йдеться вже про таке – або психічна травма, або вмерти з голоду, то вибирають перше. Але та мама до дітей не навідується".
“Жодного разу ніхто про гроші навіть не натякав”
В українських інтернатах по всіх регіонах перебуває близько 140 тисяч дітей. Одна з проблем полягає в тому, що більшість із них не має статусу на усиновлення через те, що їх батьки не позбавлені батьківських прав.
“Наприклад, мати у дитини – алкоголічка. Але вона раз на півроку прийшла до доньки, і це зафіксували документально. Значить мама дитину навідала, вона від неї не відмовляється, і підстав позбавляти її батьківських прав немає. Звісно, є і багато інших "підводних каменів".
Часто дитину намагаються повернути назад у родину. Керуючись логікою, що прийомна сім'я- це добре, але рідні батьки – краще. Хоча біологічні батьки у більшості так і лишаються неблагополучними.
Ще одна перепона, яка може стати на шляху усиновлення - це те, що за законом не можна роз’єднувати рідних братів і сестер.
"А переважно саме так часто і буває, коли у дитбудинку живе відразу кілька дітей із родини. Батьки знайшли собі дівчинку-красунечку, а в неї ще троє братів і сестер по 15 років. І все, дитину не можна взяти. Кажуть, що за гроші можуть вирішити багато подібних питань. Але нам жодного разу ніхто про гроші навіть не натякав! Та й ми самі відразу були налаштовані так, що дитину "купувати" ми не будемо. Я про це говорила дуже голосно і активно", - розповідає Ольга.
“Виховання впливає на дитину набагато більше, ніж генетика”
Зараз дівчинка лише починає говорити. Формулює прості слова, але не фрази. Та це не велика проблема, бо діти у такому віці можуть швидко вчитись. Розумових відхилень дівчинка не має.
Батьки роздрукували фотографії родини, і старший син Матвій показував дівчинці фото, пояснюючи: це мама, а це - тато.
“Вона трошки відстає, але це не дуже страшно, бо швидко все надолужить. Але треба буде її любити, кохати, щоб вона це все надолужила швидше, і щоб позбулася травми”, - каже Ольга.
Жінка не раз уявляла розмову, під час якої пояснюватиме донці, що вона - прийомна дитина:
“Я буду делікатно при потребі розказувати про це, звісно, терапевтичним методом. Наприклад, що буває так, що яблуня більше не може давати достатньо соків для росту своїм гілкам. Тоді її гілочки прищеплюють іншому дереву, яке дасть необхідне. І виходить новий прекрасний сорт яблук всім на втіху. Тут немає винних, просто кожному своє”.
Фото: Картини Ольги (надане Ольгою Бартиш)
Та й, зрештою, дівчинка на прийомних батьків зовні не схожа: вона - темненька, а батьки - світловолосі, помічає вона.
"На прикладі нашої сім'ї можна побачити, що насправді все це не так страшно, як думається. Звісно, ми спершу боялися. Боялися, що не зможемо прийняти дитину. Що вплинуть гени: ми ж не знаємо, ким були батьки. Може, наркоманами, алкоголіками чи злочинцями. Але я думаю, що виховання і середовище все-таки впливає на дитину набагато більше, ніж генетика. Тому важлива атмосфера, у якій дитинка живе. А головне – це любов! Любов'ю можна все змінити, відкоригувати. Ну і, звісно, віриться в якусь вищу силу, у долю. Щось ми плануємо, а все одно відбувається так, як має відбутися”, - каже Ольга Бартиш.
“У нас немає мерседесів і вілл, але я можу дати дитині знання і любов, світогляд, життєві цінності, спокій”
За словами Ольги, у вихованні дітей не варто заздалегідь для себе фантазувати, що діти мають вирости такими, як уявляють їх собі батьки. Лиш тоді відносини із дітьми будуть гармонійними і спокійними.
“Треба зрозуміти, що діти не належать ні нам, ні комусь іще. Діти - окремі люди, особистості. А ми - лише фільтри, які їх пропускають. Діти просто приходять і йдуть потім у доросле життя. Якихось 15-20 років - і ти знову сам, і з цим треба змиритись. Дай, що можеш, як мама чи тато, поділись. Так, у нас немає мерседесів і вілл, але я можу дати дитині знання і любов, світогляд, життєві цінності, спокій і все, що маю. Це буде вудочка, на яку дитина потім буде собі ловити рибу. Ніяких великих очікувань від дитини, ніяких сподівань заздалегідь! Якою дитина виросте, такою і виросте”, - підбиває підсумок Ольга.
Раніше Ольга Бартиш розповіла, як її син перестав ходити до школи і став щасливішим.