Блогери мають хвастатися і мірятися донатами: бліц з Еммою Антонюк

Публічна демонстрація власних фінансових внесків на потреби Збройних сил України є безпосереднім обов’язком блогерів для формування системної волонтерської культури серед аудиторії.

У подкасті РБК-Україна "ЦЕ БАЗА" блогерка Емма Антонюк розповіла про щомісячні збори на потреби ЗСУ, думки про мобілізації, життя в Києві та нову книжку.

Головне:

• Чому не в армії: Еммі Антонюк у ЗСУ пропонували лише медійний напрямок, що позбавило б її змоги збирати по 1 млн грн щомісяця для фронту.
• Заклик до блогерів: Журналістка вважає, що лідери думок зобов’язані "мірятися донатами" та публічно показувати власні чеки переказів.
• Особисті донати: Антонюк перераховує на ЗСУ по 55 тисяч грн власних коштів, тому не відчуває провини за цивільні витрати у тилу.
• Про книжку: Письменниця готує до релізу нон-фікшн "Халепа" про дорослі помилки та заробляє на цьому стабільні роялті.
• Психосоматика й зима: Письменниця залишається на зиму в Києві та фіксує накопичувальний стрес від вибухів у вигляді м'язової напруги.

Нижче наведено скорочену версію розмови, повний подкаст дивіться на Youtube "ЦЕ БАЗА".

– Що вам дає право говорити про літературу? Ви ж не літературознавиця.

– По-перше, я книжку написала. По-друге, читаю багато, спілкуюся з видавцями. Я як письменниця, як людина, яка дописала другу книжку, як людина, яка спілкується з багатьма видавництвами - надто після того, як більше 13 мільйонів книг в Україні згоріло через прицільні російські удари по складах, по видавництвах, по друкарнях. Принаймні тут, якщо у вас є запитання, можливо, я матиму відповіді. Якщо не матиму - чесно зізнаватимусь.

– Що вас чіпляє в новинній стрічці?

– Мій рівень ох**вання дійшов до якоїсь межі, де що би вже далі не було - моя психіка більше не здатна. Звісно, читаю новини. Найгострішу реакцію викликає те, наскільки ефективною є російська пропаганда. Я як людина, яка 15 років пропрацювала в медіа, добре бачу, як Росія вдало підхоплює наявні суспільні проблеми і як їх використовує всередині України, створює проблеми в суспільстві. Дискредитація українських військових - те, що ми бачили буквально недавно.

– Ви вбачаєте в цьому російський слід?

– Упевнена. Я як обивателька, як людина, яка читає новини, як людина, яка систематично донатить на "Азов", яка підписана на перших осіб "Азову", яка знає, що якби не "Азов" - моя дупа в теплому Києві була б незахищена. Я абсолютно розумію, звідки ростуть ноги в цій історії. І як шкода, що деякі з цих інформаційних операцій Росії таки вдаються.

– А підготовка до важкої зими в Києві - лякає?

– Не так, щоб я страх відчувала. Більше ставить якихось логістичних питань: як зробити так, щоб вдома працював Wi-Fi, коли немає світла. Я на зиму залишаюся в Києві. Я не знаю, який має бути колапс, щоб я поїхала з Києва. Поки фізично я можу тут бути, я, звісно, залишаюся.

– Коли повітряна тривога і балістика - як реагуєте?

– Ніяк не реагую емоційно, реагує тіло. Буває таке - вибухи, балістика, я замахана настільки, що вже не можу нікуди спускатися, просто страшно виснажена, хочу спати. Я емоційно не стресую, а прокидаюся, і в мене болять щелепи або спазмує вилиця, або спина затисне. Вибух трапився, я така: "Ну і хер з ним" - а тіло згрупувалося. І потім ходиш, і в тебе там напруга в м'язах. Десь фоново в психіці це залишається, наростає. І в другій моїй книжці ви прочитаєте, в які страшні речі це може розв'язатися, коли ти думаєш, що з тобою все ок, аж доки чайничок кипить і кришечка не збивається.

– Розкажіть про другу книжку.

– Це нон-фікшн, автобіографічний. Називається "Халепа". Чорновий підзаголовок - "Як помилятися у світі успішного успіху". Ця книжка суцільна про мої особисті халепи.

– Тобто ви не коментуєте соціологію чи антропологію, але в 36 років даєте собі право писати нон-фікшн, ніби прожили велике життя і стільки знаєте.

– Якби я писала мемуари в 36 років - вочевидь, це було б дивно. Але якщо я пишу книжку про свої помилки. В мене є досить дорослі помилки, які я стараюся по-дорослому осмислити.

– Чи заробляють автори на книжках в Україні?

– Я заробляю. Якби в мене не було інших робіт, а тільки ця книжка, я б нормально почувалася. Мала б собі на хліб з маслом і на комунальні послуги сплатити. Я сама жила і вірила свято, бо чомусь існує таке кліше, що з літератури жити неможливо, але мене цілком влаштовують мої роялті.

– В ресторани ходите в Києві?

– В мене є мої улюблені, які я відвідую. Я не така гурманка, щоб досліджувати ресторанний бізнес. Мої улюблені, на щастя, ще не позакривалися.

– А у вас не виникає відчуття провини за походи в ресторани у дорогих сукнях у такий важкий час?

– Останню дорогу сукню я купила рік тому. А останній мій найбільший донат був 55 000 грн. І передостанній також 55 тисяч гривень. Я ношу українські бренди middle-сегменту. Я здебільшого їм у ресторанах, тому що готувати не вмію. А в холодильнику в мене хіба що шматок сиру лежить. Але більшу частину своїх доходів я доначу. Дуже часто ці донати публікую скринами - в сторіс або в дописах. Чому? Тому що блогери відповідальні за культуру донатів.

Блогери мають хвастатися і мірятися донатами. Якщо вже чимось хвастатися в своєму блозі - то це донатами. Я вважаю, що у мене як у блогерки відповідальність не тільки збирати на потреби Збройних сил України . Кожного місяця я стараюся збирати мільйон - але й показую, що я сама закидаю. Я цим пишаюся. Тому ні, те, що я купую салат у ресторані, у мене немає відчуття вини. Я добре знаю, на що йдуть мої гроші. Мене ви не побачите в сукні Prada, доки в моїй країні війна. Єдине, що я собі дозволяю - це подорожувати. Але все це дуже бюджетно.

– Те, що ви жінка, це відчувається, як більш вигідна ситуація. Я, наприклад, теж доначу, але всеодно до мене будуть питання: а що ти зробив для перемоги? Я ж чоловік, сиджу в студії, а не на фронті. А вам не потрібно туди.

– Питання: потрібно чи непотрівбно. Я говорила з представницею "Азову", говорила з рекрутером про можливість своєї мобілізації. Те, що мені сказали - ми візьмемо тебе в медійку. Коли я говорила, що давайте я на стабпункті буду відмивати кров і сечу, беріть мене в штурмовики. Коли моя максималістська натура дуже рвалася, як я рекрутеру казала, що займаюся функціональними тренуваннями через день, я витривала. Мені кажуть: якщо ти хочеш мобілізуватися, ми тебе запросто візьмемо, але візьмемо в медійку. Якщо я зараз мобілізуюся в медійку, я не зможу створювати ту кількість контенту на таку аудиторію, щоб збирати по мільйону на місяць.

– Виходить, що вигідніше для всіх залишатися в тилу?

– Виходить, що так. Я розумію, що це так собі відмазка для людини, яка зараз сотий день на позиції. Але все так.

– Як ваш фемінізм стикується з тим, що жінка не зобов'язана воювати?

– Стикується прекрасно. Тому що збори, які я роблю, це здебільшого збори для жіночого ветеранського руху. Нинішній збір - для 46-ї бригади, посестри жіночого ветеранського руху сказали, що в них зламалася багі і через це дуже ускладнилася логістика, потрібен мільйон. Це феміністки, це військовослужбовиці - ті самі, які розповідали, як не було жіночих душових, як броніки не спроектовані на жіноче тіло.

У нас є випадки, коли жінці робили мамопластику через травму, бо бронік був спроектований на чоловіче тіло. Армія - це дуже патріархальна структура, і не жінки створювали правила мобілізації та закони. Але наш фемінізм дуже допомагає тим жінкам, які сьогодні в армії. І українська армія має найбільше жінок порівняно з європейськими арміями.

Раніше Styler писав про те, що Надія Хільська у бліц-інтерв'ю Styler розповіла про доньку та нові ролі.

Також читайте на Styler бліц-інтерв'ю актора та колишнього військового ЗСУ Андрія Федінчика.