Styler поспілкувався з легендарною шаблісткою, яка принесла Україні майже всі можливі в її виді спорту нагороди, в тому числі дві медалі Олімпіади в Ріо
Ольга Харлан — з тих спортсменок, які не люблять зайвий раз говорити про свої досягнення. Але факт залишається фактом — до 26 років, коли багато людей тільки починають свою кар'єру, ця дівчина з простої миколаївської сім'ї досягла неможливого. Кількості її нагород і досягнень, списку її друзів та знайомих міг би позаздрити навіть член королевской сім'ї.
На перші тренування з фехтування дев'ятирічну Олю привів батько. І хоча до цього дівчинка активно займалася танцями, вона одразу ж закохалася у спорт, що дав їй дорогу в життя.
Зараз у списку її нагород — "золото" Олімпіади в Пекіні, "бронза" на іграх у Лондоні, "срібло" і "бронза" в Ріо. Крім того, Ольга завоювала безліч медалей на Чемпіонатах світу з фехтування у Франції, Туреччини, Угорщини та Росії, а на чемпіонатах Європи з тріумфом перемагала в Німеччині, Великобританії, Хорватії та інших країнах.
Є у чемпіонки і державні нагороди. Так, Харлан була удостоєна орденів "За заслуги" першого, другого і третього ступенів, а також ордена Княгині Ольги третього ступеня.
Влітку 2014 року чемпіонка вийшла заміж за свого колегу по спортивному цеху Дмитра Бойка. Цікаво, що молодята познайомилися, коли Олі було всього 13, а Дімі — 17 років.
"Він мені відразу сподобався", — зізнається Харлан. Однак зустрічатися Ольга та Дмитро почали за три роки до весілля. Роком раніше, на 23-річчя Олі, 4 вересня, коханий приніс дівчині букет квітів і блокнот, де на кожній сторінці написав, за що він любить свою обраницю, а на останню сторінку поклав обручку. Оля з радістю прийняла від коханого пропозицію руки і серця.
На лівому зап'ясті Ольги красується витончене татуювання у вигляді п'яти олімпійських кілець. Зробити тату дівчина вирішила, повернувшись з Олімпіади в Лондоні в 2012 році, за кілька днів до свого дня народження. Втім, щоб отримати заповітну "п'ятірку", їй залишилося зовсім небагато: у Ольги Харлан є вже чотири олімпійські нагороди.
Styler зустрівся зі знаменитою спортсменкою, щоб дізнатися, чим для неї запам'яталася Олімпіада в Ріо, в якій країні фехтувальниця відчуває себе найбільш комфортно і коли почне підготовку до Токіо 2020.
Фото: "Ми спортсмени, легко адаптуємося до будь-яких умов" - Ольга Харлан (Віталій Носач)
Олімпіада в Ріо завершилася кілька тижнів тому. Ви вже визначилися зі своїми спортивними планами? Після повернення вже почали нові тренування?
Час, як завжди, летить дуже швидко. Здавалося б, чотири роки між олімпійськими іграми – це так багато! Але дні, тижні і роки просто блискавкою проносяться. Мені здається, Олімпіада в Лондоні була зовсім недавно, а насправді ми вже з Ріо повернулися.
Зараз трохи відпочину і незабаром буду тренуватися далі. Попереду - підготовка до нових ігор. До Токіо 2020. А взагалі, найкращий подарунок для мене – відпочинок. Коли йдуть інтенсивні тренування, хочеться просто взяти і повноцінно виспатися. Тоді звичайний відпочинок сприймається як нагорода.
А що найбільше запам'яталося на цій Олімпіаді?
В Ріо атмосфера була просто прекрасна. Адже це Олімпійські ігри! Щоправда, умови в олімпійському селіщі були такі собі. Все будували поспіхом, хотіли встигнути вкластися у терміни. І вийшло, що не все було ідеальним. Але ми, спортсмени, легко адаптуємося до будь-яких умов, так що дрібні незручності вже через короткий час стають непомітними.
Був час місто переглянути?
Після наших змагань в Ріо нам дозволили залишитися на тиждень у місті. У нас з'явилася можливість поспостерігати за іншими змаганнями, повболівати за наших олімпійців, що дуже мене втішило. Ми встигли подивитися місто, побувати на пляжі. До Ісуса (статуя Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро, одне з семи нових чудес світу – ред.) не потрапили, тому що в той день погода була просто жахлива. Лив сильний дощ, і пройти по вулиці було неможливо. Подивилися на статую здалеку, і всі.
А які враження залишилися від країни? Вам є з чим порівняти, адже ви любите подорожувати не тільки як спортсмен, але і як турист.
Бразилія – екзотична країна, і дуже різна. Я рік тому була у Венесуелі. І ще до Олімпіади передбачала, що по екзотичності Бразилія буде до неї дуже близька. Я знала, куди ми полетимо. А коли приїхала в Ріо, то зрозуміла, що була у цих припущеннях права.
Я дуже люблю подорожувати. І дуже хочу в ті міста, де я бувала на змаганнях. З-за інтенсивної зайнятості подивитися місцевість не виходить, тому з задоволенням поїхала б туди як турист, а не як спортсмен. Адже зазвичай буває так: чотири дні я в країні, і три з них я в залі. Мало що можна побачити, як ви розумієте.
А де ви відчуваєте себе найбільш комфортно?
Найбільше мені подобається бувати в європейських країнах. Ходити по вулицях, дивитися на людей. Подобається мені і в США. Надовго запам'ятається Бельгія та Німеччина. Ну і як же без Франції! Ми туди їздимо на змагання щороку.
Зручність у подорож для мене – це наявність поруч магазину, і в ідеалі – шопінг-молу. І, звичайно ж, центр міста неподалік. Наші міжнародні змагання, як правило, проходять не в столицях, а в менших містах. У Франції це був Орлеан, у Бельгії – Гент.
А як з цим в Україні? Проводяться масштабні змагання в невеликих містах?
Дуже хотілося б, щоб масштабні спортивні події проходили в Україні в самих різних, у тому числі невеликих містах. Мій рідний Миколаїв запросто може для цього підійти. Але такої практики у нас, на жаль, немає.
В українському спорті проблеми були завжди, просто зараз на них стали набагато частіше звертати увагу. Мабуть, тому, що вже запахло смаженим, і так далі просто не можна. Може раніше, коли я ще не займалася спортом, і було в чомусь краще. Але я й інші спортсмени мого віку тренувалися все життя виключно в умовах, дуже і дуже далеких від європейських. А за останніх два роки дуже сильно погіршилися умови тренувань.
Якби влада вирішила взятися за розвиток спорту в нашій країні, на що, на вашу думку, варто було б звернути увагу в першу чергу? Де найбільші проблеми?
Якщо б хтось з представників влади запитав мене, що варто у спорті зробити в першу чергу, гадаю, я б у першу чергу назвала умови для тренувань. Зали – це ж найголовніше для спортсмена. Це, без перебільшення, все його життя.
Вам же приємно працювати в офісі, де комп'ютери стоять на столі, а не на підлозі, наприклад. Мрію, щоб у нас був спеціалізований зал, в якому б тренувалися тільки фехтувальники. Зал на двадцять доріжок і все, що потрібно для фізичної підготовки, – це ж просто мрія! Але у нас такого немає, на жаль.
У цьому сенсі Україні часто наводять приклад Швеції, де спорт - на найвищому рівні..
Україні можна навести в приклад будь-яку європейську країну, у кожній з яких умови для тренувань набагато кращі, ніж у нас. Ми приїжджаємо до них, і у нас очі просто квадратні стають. Бачимо всі ці зали, і розуміємо: адже вони так з самого дитинства тренуються. З самого дитинства! У нас взагалі все не так. Там маленькі діти приходять вже з такою сильною фізичною підготовкою, якої немає у мене зараз. І умови для тренувань, наявність обладнання - як же без цього?
Не знаю, хто конкретно винен у тому, що спорт в Україні знаходиться в такому жалюгідному стані. Але, в будь-якому випадку, все йде від уряду. Якщо у влади немає любові до спорту, то про що можна говорити. Виходить, що ми існуємо всупереч цим усім труднощам. А ми – це просто люди, які хочуть просто добре працювати та отримувати своєю працею олімпійські медалі.
Кожна людина, яка приходить у спорт – адже у неї є мрія. Тренер йому з самого початку говорить: "Ти хочеш олімпійську медаль? Тоді ти повинен або повинна працювати для цього! Не скаржитися ні на що, а віддавати всього себе". Ми так і робимо, ми цим живемо. Маленька дитина приходить у спорт і не знає, які умови за кордоном у дітей такого ж віку, як він. Вона просто працює, де є.
А як ви сприйняли той факт, що Україні на Олімпіаді в Ріо вдалося посісти лише 31-е місце?
11 медалей – це такий тривожний дзвіночок, дає сигнал про те, що у нас щось не так. У таких випадках потрібно не шукати відмовки, а думати, де були помилки. І намагатися не допускати їх у майбутньому.
Наскільки відомо, вам не раз пропонували виступати за інші країни. І ваш випадок - з тих, який можна приводити в приклад іншим спортсменам, які, на жаль, їдуть.
Звичайно, мені не раз пропонували виступати за інші країни. Люди бачать, що в нашій країні зараз справи йдуть не дуже добре, і бачать перспективного спортсмена, який може принести медаль, і готові давати для цього всі умови. Але я не погоджуюся. Тому що вірю: все у нас налагодиться.
І в Токіо у нас на сто відсотків буде набагато більше медалей. Просто потрібен час. Сподіваюся, що спорт за цей час посість гідне місце в нашій країні. Ну або, принаймні, про нього будуть більше думати. Але бачимо, що влада зараз просто іншим зайнята. Спорт – це обличчя країни. Адже на Олімпійських іграх ти з гордістю показуєш свій, рідний прапор. А те, що наш прапор міг би підніматися на Олімпіаді знову і знову – все це реально.
А яке це - бути олімпійським чемпіоном в такому молодому віці? Які почуття відчуваєте?
Коли досягаєш такого результату, який передбачає медаль, – це просто непередавані відчуття. Це почуття не можна описати словами. Треба його пережити самому. З роками стала про себе думати: "Так у мене вже чотири медалі. Ого! А я чогось добилася". Але я навіть не думаю зупинятися на досягнутому. Хочеться п'яту медаль, як мінімум. Лише якесь непорозуміння може мене зупинити.