Російська пропаганда на телебаченні, автобусні рейси з перебоями й агітплакати на вулицях – дончанка розповіла про свою поїздку в рідне місто
Олена вже багато років живе у Києві, але її минуле тісно пов'язане з Донецьком. Там вона ходила в школу, вчилася в інституті і отримала свою першу роботу. Зараз в Донецьку живуть її мама і брат. Там у дівчини залишилася нерухомість.
Нещодавно, після довгої перерви, Олена знову відвідала рідне місто. Її поїздка в Донецьк тривала з 20 травня по 5 червня 2017 року.
“До цього я була в Донецьку в грудні 2014 року, і більше там не з'являлася. У мене народилася донька, і було трохи не до поїздок. Пройшло вже багато часу, а мама приїхати до мене не могла. І ось дочка підросла, і я вирішила, що треба вже їхати! Я дуже скучила за родичами і хотіла їх провідати. Їздила в Донецьк разом з дочкою", - розповідає вона.
Styler попросив жінку розповісти про свою поїздку і про те, як живе окупований Донецьк. В цілях безпеки ми змінили її ім'я.
З Києва жінка спочатку їхала потягом в Костянтинівку. Потім пересіла на рейсовий автобус, що перетинає український блокпост, а потім – і блокпост так званої ДНР.
“У Костянтинівці вже потрібно було домовлятися безпосередньо з перевізниками. Там вже налагоджена вся система. Водій бере в невеликий автобус вісім чоловік, їде до українського блокпоста. На блокпосту четверо виходять, пересідають в машину, після блокпоста – знову сідаємо в автобус. Чому так роблять – я навіть не знаю. Кажуть, є і автобуси без пересадок. Але такі їздять значно рідше. Мої родичі якось їхали зовсім без пересадок. А от мені не вдалося", - говорить вона.
З Костянтинівки до Донецька проїзд в автобусі на одну людину коштує 500 гривень. Дорогу до пункту призначення подолали за три години. Олена каже, це було досить швидко в порівнянні з іншими рейсами.
Неможна сказати, що черги на українських блокпостах величезні, додає Олена.
“Але при цьому вони і не маленькі. Я б сказала, середні. Перевірку пройшли досить швидко, було все нормально. Для перевірки людей на українському блокпосту збирають паспорти, забирають в стоїть поруч вагончик. Там перевіряють в базі СБУ на наявність пропусків. А митниця в цей час оглядає бардачки, сумки. Якщо у вас є вантаж, то повинні бути і накладні. У них повинна бути вказана вартість товару, який ви ввозите на окуповані території".
Пропуск Олена заздалегідь отримувала, відправивши заявку в СБУ. Протягом 10 днів заявку обробили й вислали пропуск.
Настрої у жителів Донецька – різні, каже Олена. За її спостереженнями, є багато тих, хто вже давно розчарувався в "молодих та незалежних республіках".
"У моєму оточенні в Донецьку були і ті, хто категорично проти "республік", і хто категорично "за". Треба сказати, що велика частина прихильників ДНР вже прозріла. Вони зрозуміли, що нічого доброго з приходом до влади сепаратистів не буде. А частина ще сліпо вірить в те, що "світле майбутнє" все-таки настане рано або пізно. Вони готові терпіти труднощі і заспокоюють себе тим, що період процвітання вже близько".
Під час чергової поїздки в Донецьк Олена зробила висновок: у "республіки" вірять в основному ті, кому спочатку не було чого втрачати. Це або ті, хто не мав ніякої роботи довгі роки, а тепер взяв у руки зброю і отримав засіб впливу. Або ті, хто працював в офісі або в магазині з ранку до вечора і мав відчуття стабільності.
Живучи в окупованому Донецьку, мама Олени завжди дотримувалася проукраїнських поглядів. Але про свою позицію вона нікому не говорить відкрито.
"Моя мама ніколи "республіки" не підтримувала. Ніколи не визнавала ні відділення від України, ні тих людей у формі, які там ходять по вулицях. Але вона нікому не говорить про свою позицію. Ні з ким на цю тему не розмовляє. Мало що може бути. Але іноді від обговорень нікуди не дітися. Тим більше, її сусіди знають, що я живу в Києві. Вони якось запитували, як ставляться до донеччан в столиці. Я тоді сказала, що все залежить від самої людини. І якщо людина хороша, то неважливо, звідки він. Сторожко поводяться ті, хто дивиться телевізор. Ті, хто зомбований російською пропагандою", - згадує Олена.
“А от ті, у кого раніше там був бізнес, тепер не знають, що далі робити. Багато втратили те, у що вкладали гроші довгі роки. У когось бізнес потроху почав окупатися в 2014 році, але тут прийшла війна. І тепер все втрачено", - каже Олена.
У брата Олени в Донецьку є фірма, що займається торгівлею продуктами харчування. За її словами, це саме те, що завжди користується попитом навіть під час кризи.
“Фірма брата більш-менш тримається. А ось у когось справи йдуть не так добре. Це в першу чергу ті, хто займається товарами "не першої необхідності". Наприклад, складно зараз продавати меблі або які-небудь насосні станції", - розповідає жінка.
До переїзду в Київ Олена працювала на матрацнії фабриці в Донецьку. Якщо раніше фабрика працювала активно, то зараз у ній працює тільки один цех. Схожа ситуація і з іншими фабриками. Багато закрилися, інші – працюють лише частково.
Великі супермаркети відомих в Україні мереж в Донецьку працюють під іншими назвами. Наприклад, "Епіцентр" перейменували в "Галактику". Хоча "Караван" працює під колишньою назвою.
З практичної точки зору, життя в окупованому Донецьку мало змінилася за останні кілька місяців, кажуть очевидці. На вулицях все так само багато сепаратистського символіки, а білборди повідомляють про те, що в "молодих республіках" скоро настане процвітання.
“Ще більш масштабна пропаганда йде з телеканалів. Просто неможливо дивитися! Порожні обіцянки, незрозумілі "п'ятирічки". В новинах самопроголошені "лідери" кажуть, що до 2020 року в ДНР налагодиться виробництво, і все буде чудово. Але насправді все далеко не так чудово", - розповідає Олена.
За її словами, всіх власників магазинів на центральних вулицях Донецька змушують вішати прапори "республік".
“Виглядає це просто жахливо. Особливо якщо пам'ятати, як зірвали український прапор з будівлі обласної адміністрації. Неможливо було на це дивитися", - згадує вона.
Приїзд Олени у Донецьк збігся з тим часом, коли Захарченко видав розпорядження не допускати до продажу товари українського виробництва.
“У зв'язку з цим на полицях магазинів повно російських продуктів. Але вони програють українським і за якістю, і за ціною. Українська їжа набагато смачніше! Думаю, якщо в Донецьк завозити український товар, але упаковка буде російською мовою, то таке будуть продавати", - додає вона.
За два з половиною тижні в Донецьку Олена побувала не лише в мами, але і в гостях у своїх давніх друзів в інших районах Донецька.
“Моя подруга живе в Калінінському районі, неподалік від медінституту. Туди я добиралася на громадському транспорті. Автобуси, звичайно ж, їздять. Але, мабуть, транспорту у них в розпорядженні стало менше. Тому автобуси ходять рідше, інтервал між ними зріс. Тому чекати транспорту доводиться довше, ніж було раніше".
У Донецьку досі діє комендантська година. На вулиці не можна з'являтися після 11 вечора. Якщо людина йде по вулиці пізніше цього часу, йому задає питання "охорона". Можуть і в комендатуру відвести, а там – з'ясовувати, чому чоловік опинився на вулиці пізніше дозволеного.
“Все одно, люди на свій страх і ризик ходять, гуляють. Багато людей у формі. Під час активних військових дій вони ходили зі зброєю. А зараз – без зброї, але все одно у формі".
Тим часом, незважаючи на триваючу війну, життя в Донецьку йде. Як у вихідні, так і в будні дні по вулицях гуляє багато людей. Особливо багато – на центральних вулицях міста.
"Мене здивувало, що на головному "прогулянковому" бульварі Донецька, Пушкінському, багато людей. Всі кафе у вихідний день зайняті, відкриті літні тераси. А дитячі майданчики – теж заповнені дітьми та молодими мамами. Дуже багато дітей гуляє на вулицях", - розповідає Олена.
А центрі міста та інших районах Донецька абсолютно не помітно, що поруч йде війна.
“Моя мама живе в більш-менш спокійному районі. На Об'єднаному. Там пострілів практично не чутно. Постріли – тільки десь віддалено, ледве доноситься. Місцеві жителі вже звикли, а от мені було моторошно. За роки мирного життя в Києві я зовсім відвикла від звуків навіть віддалених пострілів", - додає вона.