"Ігри відображень": еволюція іміджу України в книзі Тетяни Водотыки і Євгена Магди

Еволюція міжнародного іміджу України завжди нагадувала повернення із заслання Наполеона на острові Святої Олени в Париж. Спочатку це було "наближення чудовиська", а в кінці газети вітали "в'їзд імператора" в столицю Франції. Саме так, в історичній перспективі, в "Іграх відображень" Тетяни Водотыки і Євгена Магди розглядається шлях, який подолав міжнародний імідж нашої країни з часів здобуття незалежності.

Спочатку Україну плутали з Росією, після, коли навіть дівчина Джеймса Бонда в одному з останніх фільмів знаменитої франшизи на весь світ заявила про різницю між цими країнами, ситуація дещо змінилася. При цьому левову частку у формуванні образу зіграли, безумовно, революційні події в нашій країні, але автори книги ведуть мову не тільки про політику, їх цікавлять всі фактори впливу на спосіб сприйняття України в сучасному світі. Ось чому особливу увагу приділено історичному і навіть філософського контексту функціонування стереотипів про Україну, а також історичному та політичному бекграунді формування її образу в різних країнах.

Отже, прийшов кінець "шароварному" сприйняття нашої країни? "Борщ", "вареники" і "котлети по-київськи", звичайно, не краще "ансамблю танцю імені Григорія Верьовки", але не зупинилася чи еволюція образу на такому явищі, як Вєрка Сердючка? Замінить вона Роксолану в сьогоднішньому постмодерністському світі? Таким чином, в умовах глобальних інформаційних воєн, змагання брендів і панування симулякрів автори книги пишуть своєрідну географію іміджів Украни. Головне питання, яке вони піднімають у своїй книзі - як же нас ідентифікують, тобто виділяють серед інших уявних спільнот? Причому не тільки в Росії, але і в країнах Європи – окремі глави присвячені формуванню образу України в Німеччині і Франції, Австрії та Чехії, Нідерландах, Грузії і Балтії.

Фото: Тетяна Водотика, Євген Магда. "Ігри відображень. Якою світ бачить Україну". – Х.: Віват, 2016. – 352 с.

І які ж висновки? Як довго Україні "сидіти на шпагаті" між Сходом і Заходом, про що розповідається в одній з глав цієї книги?

"Істотні зміни в геополітичних позицій на політичній карті світу, глобалізація та інформатизація створюють підстави для масштабного національного ребрединга" - переконані автори.

Але яким саме чином переконати світ, що "Україна – не Росія", особливо в "тіні заклятого друга"? З одного боку, нам пропонується економний варіант перезавантаження - як панацеї від невблаганної опіки "старшого брата", залізною хваткою цепляющегося за залишки колишньої імперської розкоші.

"Запорукою виходу з системи сприйняття крізь призму російських інтересів є демократичний розвиток нашої держави, - уточнюється в "Іграх відображень". - Саме таким чином Україна може і повинна дистанціюватися від авторитарного режиму Путіна. Немає сенсу спалювати мільйони доларів на війну різних форм пропаганди. Куди актуальніше виглядає будівництво успішної країни, цікавою і привабливою для навколишнього світу".

В принципі, все це ми вже проходили, і в нас це не прижилося. Ще на початку дев'яностих відомий славіст Григорій Грабович вирішив підняти імідж "аграрному" образу нашої культури, демонизировав в дусі популярної механіки національну святиню, нашого "Великого Кобзаря". На салонному фото Тараса Шевченка він розглянув під традиційним кожухом концертний фрак, і вирішив модернізувати українську "ікону стилю". Чим, власне, і займалися його попередники, футуристи 1920-х років.

Природно, зробити це американському славісту не дали, але машина перетворень у сфері популяризації хуторянської культури була запущена. Канони переглянули кілька утилізувати і знівелювавши образи Лесі Українки, Івана Франка та Агатангела Кримського вже на рівні державного Інституту літератури, але не більше того. "Кость" м'якотілої традиції була не зачеплена, але нерв механізму популяризації був голий.

Іміджева гігієна дійсно поки є розкішшю, - погоджуються автори в "Іграх відображень". - У всесвіті симулякрів ми втрачаємо здатність бачити світ без "допомоги" спеціальних засобів інформаційної епохи. Наш зір проходить через особливу вишкіл і стає осьовим відчуттям сьогоднішньої культури".

Звичайно, переробити терміновим чином Мамая в Термінатора, а Котигорошко – в Бетмена, щоб догодити міжнародному обивателю у справі "впізнавання" України ми поки що не можемо. Хотілося б спочатку розібратися зі скелетами традиції у своїй власній шафі. Тим більше, що згадану "особливу вишкіл" ми вже проходили, і питаннями ревізії і ребрендингу нашої культури займався журнал "Гігієна", видаваний автором цих рядків на пару з Сергієм Жаданом на початку 90-х, але це вже інша історія про зовсім інших "іграх відображень" в одвічному нашому Задзеркаллі образів, штампів і національних стереотипів.

До речі, допомогти зорієнтуватися в книжковому допоможе наш огляд "10 гарних українських книг, які ви не помітили в магазині".