Саме завдяки присутніх зі степового прикордоння козакам Русь трансформувалася в Україну. Можливо, в українському варіанті російської мови варто було б для позначення запорожців писати "козак" - як у гоголівському "Тарасі Бульбі".
Література про українське козацтво дуже обширна і різноманітна, так що добірка в цьому огляді досить суб'єктивна, що автор цих рядків придбав (або скачав в інтернеті) для своєї бібліотеки. Відразу обмовлюся, що тут представлені далеко не всі цікаві книги на дану тему, а швидше значущі для загального її розуміння.
1) Перш за все, слід сказати про тритомної "Історії запорозьких козаків" Дмитра Яворницького. У цій фундаментальній роботі в багатьох подробицях розповідається про історію, побут та економіці запорожців, а також про географію запорозьких територій. З неї можна дізнатися не тільки про те, як на Запорізькій Січі обирали кошового, але і про те, наприклад, як козацька голота боролася з вошами.
Уообще, внесок Яворницького у дослідження історії запорізького козацтва важко переоцінити: адже він не тільки написав історію, але і створив у Катеринославі (Дніпропетровську чи як там його ще перейменують?) прекрасний музей. Кажуть, коли у 1919-му кубанська кіннота захопила місто, то козачий генерал Андрій Шкуро залишив у книзі почесних гостей запис: "Радий був доторкнутися до рідної української старовини".
На початку 1990-х прекрасно ілюстрований тритомник Яворницького була перевидана українською мовою. Втім, можливо, ця робота навіть надто рясніє деталями - так що непідготовлений читач ризикує в них загубитися. До того ж, Дмитро Іванович довів свою історію тільки до 1734 року, коли запорожці вийшли з-під турецького протекторату і повернулися в російський.
2) В більш стислій формі повний огляд козацької історії представлений у вже згадуваній книзі Наталії Яковенко "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".
Тут акцент зроблено на соціально-політичних особливості козацтва: як степові корсари еволюціонували до створення своєї держави, що розуміли під "правами та вольностями", за які пролили стільки крові? До того ж, у цій книзі козача історія доведена до логічного фіналу - ліквідації гетьманства і Запорізької Січі.
3) Більш докладно про те, як на рубежі XVI-XVII століть козакування із специфічного роду занять трансформувалося в самокерована військовий стан, як формувалася його зв'язок з релігією (головна ідентифікація для того часу) та духовенством - розповідається в книзі Сергія Плохия "Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні".
Для розуміння важливості теми варто відзначити, що стався у визначеному відрізку часу церковний розкол - Брестська унія - мав навіть більш серйозні наслідки, ніж поділ на помаранчевих і біло-блакитних в 2004-2014 роки.
4) А ось про те, чому Військо Запорозьке ухвалило московську протекцію і, незважаючи на безліч проблем, продовжував у ній залишатися, розповідається в книзі Віктора Горобця "Волимо царя східного... Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава" ("Волимо царя східного!" - це вигук козаків на Переяславській раді, який обумовив українську історію на кілька століть вперед).
Дана робота дає уявлення про те, як і завдяки чому Москва в боротьбі за Військо Запорозьке переграла Варшави, Стокгольма, Стамбул і Бахчисарай.
5) У більш широкому контексті тема багатовекторності козацьких гетьманів розглядається в книзі Тараса Чухліба "Секрети українського полівасалітету. Хмельницький - Дорошенко - Мазепа". Причому, автор досить аргументовано розглядає дане питання в контексті загальноєвропейського кризи у відносинах васалів і сюзеренів.
До речі, французька Фронда існувала в той же самий час, що і наша Хмельниччина! Втім, у книзі Тарса Чухліба в якості прикладу наводяться куди більш близькі дунайські князівства - Молдавія та Валахія.
6) Що стосується однієї з найбільш знакових і неоднозначних фігур козацького періоду - гетьмана Івана Мазепи, про нього заслуговує уваги книга Тетяни Таировой-Яковлевої "Іван Мазепа і Російська імперія. Історія "зради".
Всупереч усталеному стереотипу про нібито одвічної антимосковської позиції Мазепи, автор на підставі багатого історичного матеріалу (Таїрова-Яковлєва знайшла в архівах Санкт-Петербурга мазепинський архів, вивезений коли-то з спаленого Батурина) доводить - гетьман довгий час плідно і до обопільної вигоди співпрацював з царем, чимало посприявши початкового становлення Російської імперії, яка його в підсумку прокляла. Власне, невдача його переходу на бік шведів багато в чому була обумовлена спонтанністю і непідготовленістю такого рішення.
7) Нарешті, про згадуваних вище кубанських козаків теж варто згадати. Адже Кубанське козацьке військо було створено на основі Чорноморського козачого війська, створеного запорожцями, які в 1792 році влаштувалося на Кубані. Втім, повністю ототожнювати кубанців з запорожцями теж було б неправильно. Адже крім чорноморців там були і кавказькі лінійні козаки - в більшості своїй до України відношення не мали. Про український - і не тільки козачому - минулого нинішнього Краснодарського краю РФ розповідає книга Романа Коваля "Нариси з історії Кубані".
Взагалі-то, на суб'єктивну думку автора цих рядків, книга кілька перенасичена патріотичним пафосом, який заважає сприйняттю інформації. Але, якщо від нього абстрагуватися, то книга може доставити задоволення вдало і різнобічно підібраним історичним матеріалом.
У пам'ять про себе козацькі літописці залишили нам по-своєму цікаві твори: літописи Самовидця, Величка, Грабянки. Навіть в преамбулі Конституції Орлика теж є історичний екскурс. Однак ми про наших козаків знаємо переважно з пісень. До речі, в піснях козак, як правило, кудись їде. Ось, наприклад, одна з переспіваних старовинних пісень - вражаючий зразок козацького фаталізму:
До речі, історики не можуть прийти до однозначного висновку, про яку подію співається у відомій пісні "Ой, на горі та й женці жнуть", де гетьман Сагайдачний представлений принциповим холостяком (насправді у нього була дружина Анастасія та син Лукаш).
Мова йде або про похід під Хотин у 1621-му, або на Москву в 1618 році.