Про щоденну байдужість мешканців міста, сміття на вулицях, перешкоджання корисним ініціативам і про те, яким має бути безбар'єрне середовище в Києві – у колонці Styler
Під час прогулянок весняним Києвом у черговий раз переконуєшся, що це місто – зовсім не з користю і комфортом для людей.
Руїни, недобудови і різного роду незручності чатують на мешканців столиці скрізь: при виході з під'їзду, по дорозі на роботу, в міському парку, на шляху до супермаркету і – знову дорогою додому. І не важливо, де саме в Києві ви мешкаєте. Таку картину видно в кожному районі.
Особливо сумно спостерігати всі ці процеси в очікуванні Євробачення: можна тільки уявити, якою туристи побачать столицю України.
З одного боку, не перестає турбувати відсутністю стратегічних рішень міська влада. Але з іншого – байдужість мешканців міста розчаровує ще більше. Про ці дві проблеми - докладніше.
Покинуті недобудови, по-варварськи утеплені стіни гарних колись будинків, запарковані щільним рядом автомобілі на тротуарах і розбитий (хоча і порівняно нещодавно покладений) асфальт на проїжджій частині. Список можна продовжувати безкінечно.
Ще сумноіше стає тому, що більшість жителів сприймають всі ці "зручності" як щось зовсім звичайне, як належне. Йдуть роки, а ми все так само йдемо на роботу пішохідними переходами, фарба яких давно стерлася шинами і змилася дощами, все так само перестрибуємо величезні ями в асфальті.
На щастя, в Києві та в інших містах є безліч міських ініціатив, створених ентузіастами, які щиро бажають всім жити в комфортному і зручному місті. Але, на жаль, далеко не всі такі ініціативи зустрічають підтримку населення.
Мені багато разів розповідали про ситуації, коли місцевих жителів звали обговорити той чи інший проект благоустрою, який стосується їхнього двору чи парку під будинком. Але на обговорення ніхто не приходив. Чи приходили одиниці. А ті, хто не прийшов, пізніше тільки висловлювали невдоволення і повторювали, як все погано.
Мало того: багатьом ініціативам, які допомогли б зробити місто хоч трохи чистішим і зручнішим, часто перешкоджають. Але аж ніяк не тільки місцева влада.
Якось я залишила саму звичайну заявку в КМДА, щоб біля нашого будинку встановили контейнер для пластикових відходів. На прохання відреагували оперативно: вже через кілька днів неподалік від під'їзду стояв новенький "пластиковий" контейнер.
Але навіть таке зовсім дрібне і дуже локальне нововведення зустріло запеклий опір місцевого двірника. Ця жінка влаштувала у під'їзді справжній скандал, а потім ще довго з'ясовувала, хто ж став автором такої "ідіотської ідеї", після якої їй тепер потрібно прибирати не тільки сміття на вулицях, а і з пластиком возитися.
Звичайно, відповідальності тепер більше, а зарплати за це ніхто не додасть. Але адже не завжди оцінювати все тільки з точки зору фінансової вигоди! Як би не хотілося думати зворотне, але здається, що людей з подібним "совковим" мисленням – переважна більшість.
Окрема ситуація - зі сміттям на вулицях. Звичайно, порожні пляшки і шкурки від бананів викидають скрізь. У всіх країнах світу. Але обсяги викинутого поза смітником – явно не на нашу користь. До того ж, якщо в багатьох інших країнах швидко прибирають сміття, то в Україні незліченні недопалки і папірці так і продовжують лежати на узбіччі, посеред тротуару, на газонах та дитячих майданчиках.
Пару років тому у Фейсбуці писали про те, як деякі люди піднімали викинуте кимось іншим сміття і при цьому підколювали людину: "Здається, ви щось загубили". Після такого людям, мовляв, стає соромно і дуже ніяково.
Одного разу я дуже ввічливо попросила чоловіка років п'ятдесяти підняти тільки но викинутий їм шматок якогось сміття. Чоловік подивився на мене так, ніби я інопланетянин. "Ви двірник?". “Ні, я житель міста. Такий же, як і ви". "Ну й живіть собі, нехай Кличко прибирає!", - закричав він.
Таких людей нічим не переконати. Здавалося б, і не потрібно. Але ж Київ стає ще більш брудним і некомфортним в тому числі і через них.
Мені здається, найбільшу користь такий довгоочікуваний для нас безвізовий режим з ЄС міг би принести як раз ось такої категорії людей. Адже деколи одна поїздка в будь-яку європейську країну повністю змінює уявлення про те, яким повинен бути дійсно комфортний місто, який створює не лише місцева влада, а й кожен з нас.
Багатьом з тих, хто був у Європі хоча б раз, навряд чи треба доводити, що смітити навколо себе не варто.
Так звана "безбар'єрне середовище", а вірніше його тотальна відсутність у Києві, заслуговує окремих публікацій.
Ні для кого не секрет, що навіть коротка прогулянка по Києву мами з дитиною в колясці - схожа на квест, коли в пошуках гарного тротуару потрібно подолати масу перешкод. А як воно у міському середовищі людям з обмеженими можливостями? Тут справи ще гірші.
Мої знайомі волонтери провели один день в інвалідних візках, щоб переконатися, наскільки Київ непристосований до такого способу пересування. Вони з'ясували: спуститися в будь-якій, навіть щойно відремонтований підземний перехід самостійно – просто нереально. Для цього потрібно просити допомоги і задіяти в процесі двох, а то й трьох-чотирьох людей.
Сайт "Київського Метрополітену" повідомляє, що 11 станцій метро у столиці повністю пристосовані для пересування людей з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення.
Зокрема, деякі станції метро оснащені ліфтами і підйомниками. Але нюанс полягає в тому, що станцій метро в Києві (правда з законсервованими і тими, що будуються) – 52.
На станції метро Лівобережна, яку зараз ремонтують до Євробачення, треба довго старатися, щоб пробратися на візку через двері, які постійно закриваються.
Але ж люди з обмеженими можливостями пересуваються не тільки в метро. Нещодавно я спостерігала ситуацію, коли чоловік на візку пропустив два трамваї в очікуванні, що хтось підніме його коляску і допоможе потрапити у вагон. Але цього не відбувалося. Всі намагалися якнайшвидше зайти в трамвай самі і швидко зайняти своє місце.
Що ж робити в такій ситуації? Вирішувати проблеми комплексно, як би затерто не звучала ця фраза.
Одну з відповідей на таке питання можна дізнатися у активістів, які описали цю проблему на сайті Єдиної системи міських петицій. Вони створили петицію із закликом почати формувати безбар'єрне середовище у Чернівцях.
Мало не кожного третього жителя великого міста можна віднести до маломобільних груп населення, стверджують активісти. Це і інваліди, і вагітні жінки, і жінки з колясками, і більшість пенсіонерів. Усім цим людям вкрай важко переступати через величезні бордюри тротуарів, пересуватися сходами, і так далі.
Активіст Іван Брицак пропонує:
1) на законодавчому рівні зобов'язати всіх забудовників, комунальні установи і всіх інших, хто виконує роботи з благоустрою міста, дотримуватися принципів безбар'єрного середовища - всі тротуари повинні мати похилы заїзди.
2) зобов'язати балансоутримувачів доріг провести інспекцію всієї існуючої мережі тротуарів, пішохідних переходів та інших елементів дорожньої інфраструктури та створити конкретний план (відкритий для громадськості) з проведення необхідних робіт.
3) запросити фахівців, які навчать і покажуть, як правильно розробляти сучасну дорожню інфраструктуру.
Ця петиція так і не набрала необхідної для її розгляду кількості підписів. Але в будь-якому разі такі рішення можуть допомогти створити безбар'єрне середовище й в інших містах. Справа тільки за бажанням влади і підтримці громадськості.