Дмитро Комаров про подорожі, дивовижну Японію та головну мету життя: "Обов'язково зніму передачу про Україну"

З Дмитром Комаровим зустрілися в офісі телеканалу "1+1", де у відомого українського телеведучого є свій кабінет-"музей". Тут автор проекту "Світ навиворіт" зібрав цілу колекцію цікавих артефактів, які привіз з різних експедицій. Дмитро довго і з якимось особливим трепетом може розповідати про кожну "дрібничку". З унікального – окуляри Тенцинга Норгея, першого альпініста, який підкорив Еверест. Дмитро отримав їх особистого від тітки знаменитого непальця. Також можна розглянути брилу справжнього срібла, власноруч видобутого Дмитром в Болівії. А з останньої експедиції мандрівник привіз костюм самурая.

Саме недавня поїздка Дмитра в Японію і послужила приводом зустрітися з журналістом, фотографом, ведучим і автором популярної передачі "Світ навиворіт".

Дмитро натхненно розповідав про всі деталі своєї поїздки: унікальні традиції, позитивні і неприємні моменти, про без перебільшення смертельний трудоголізм японців. По ходу бесіди згадалися і минулі подорожі, зустрічі з цікавими людьми. Не менш захоплено Дмитро розповідає про свою благодійну ініціативу #чашкакофе, коли допомогти нужденним діткам може кожен бажаючий.

Звичайно, Styler поцікавився, чи варто фанатам передачі чекати довгоочікуваних випусків з України.

Дмитро Комаров, перша частина інтерв'ю: про пошуки довголіття, Японію, підготовку до експедицій (відео: styler.rbc.ua)

Дмитро, в цьому році фанати програми "Світ навиворіт" дивуються випусками з Японії. Цікаво, що один з сюжетів, який, скажімо так, найбільше сколихнув мережу, розповідає про будні японських пенсіонерів-довгожителів, у яких з виходом на пенсію буквально починається нове життя. Ви навіть опублікували на своїй Facebook-сторінці пост, де розповідаєте, що ваша рідна бабуся отримує пенсію близько 86 доларів. У той час як середня пенсія в Японії – 1000 доларів в місяць. Тому японці можуть собі дозволити жити, а не виживати. Чи дійсно все так "безхмарно"?

А тут не треба нічого вигадувати. Ми приїхали в Японію, побачили пенсіонерів – як вони живуть, наскільки вони щасливі.

На щастя для самих японців, і на превеликий жаль для наших пенсіонерів. На контрасті ці відмінності дуже кидаються в очі.

Я зачепив цю тему, тому що вона мені дуже близька – у мене є бабуся, їй 92 роки. Нещодавно їй підвищили пенсію (з 1700 до 2300 грн). Вона дуже хворіє. І я розумію, що якщо б ми, троє онуків, їй не допомагали, то пенсії навіть на ліки не вистачить.

А в Японії після 60 років у людей починається "друга молодість" - як же вони кайфують від життя, як радіють!

А чому в Японії склалася така ситуація, при якій для них 60 років – це "друга молодість"?

Японці – трудоголіки. До 60 років вони працюють по 15 годин на добу, напрацьовують стаж. І от коли приходить пенсія, вони нарешті починають подорожувати світом, по своїй країні. А Японія, до речі, дуже різноманітна. Там є і свої "Мальдіви" з розкішними пляжами, і незаселені острови, гори, розвинений екскурсійний туризм по різних храмах, музеях. Можна відправитися в похід і т. д.

І ось подорожуючи по Японії, ти всюди зустрічаєш пенсіонерів, які ходять великими групами, з посмішками на обличчях, щось фотографують.

До речі, я буквально в кожній країні – в тому ж Непалі, у В'єтнамі, Камбоджі, Африканських країнах – часто в туристичних місцях зустрічав великі групи літніх людей. В основному це туристи з Європи, Америки, але також багато японців. Останніх легко відрізнити. Вони зазвичай в традиційних масках, які захищають від пилу. Японці взагалі намагаються берегти себе від чадних газів, інфекцій – вони дуже педантично ставляться до свого здоров'я.

"Найголовніший секрет довголіття – гарний настрій і внутрішній стан" - Дмитро Комаров (фото: РБК-Україна)

Мені сподобалася філософія жителів острова Окінава. До речі, там живе більше 1000 пенсіонерів, яким понад 100 років!

Так ось вони міркують таким чином: у 60 років ти ще "дитина", у 70 – твоє життя тільки починається, ти "підліток". У 80 – ти в самому розквіті сил, у 90 - у тебе все ще попереду, а в 100 років потрібно радіти життю.

Під час експедиції ми намагалися відшукати цей секрет довголіття жителів Окінави.

По-перше, всі нам говорили про водорості мозуку, які прямо в місцевих водах і добуваються. Жителі острова постійно їх їдять.

І ви пробували ці водорості?

Звичайно, навіть пірнав за ними.

Але найголовніший секрет їх довголіття – гарний настрій і внутрішній стан. Тобто люди щасливі.

Яким же чином вони домагаються цього "особливого щастя"?

По-перше, вони не сидять на самоті, не страждають з цього приводу. Постійно збираються разом компаніями і танцюють, спілкуються, організовують якісь ігри. Ми в одному з сюжетів показували приклад таких ігор. Беруть пластикову пляшку і палички для їжі. На швидкість потрібно ці палички закинути в пляшку, а потім витягнути з неї. Дуже непросте завдання (посміхається).

Така виходить пенсійна тусовка вихідного дня в Японії. Дідусі, бабусі за 90 років збираються разом, регочуть. Дивишся на них – розумієш, від чого життя таке довге. Тому що вони щасливі.

"Рідкісний випадок - вітати людину зі 100-річчям... З японських пенсіонерів точно варто брати приклад" - Дмитро Комаров (фото: instagram.com/komarovmir)

Безумовно, знайдуться якісь контраргументи, фактори. Можна говорити, що при середній японської зарплатні в 3000 доларів, середня пенсія в 1500 не така вже й велика. Але давайте погодимося, що наші 70-90 доларів порівняно з 1500 – небо і земля. Так, продукти в Японії коштують дорожче. Але там можна харчуватися добре і недорого.

Тобто вони не витрачають 90% свого доходу виключно на одні лише продукти харчування чи ліки?

Ні! Тому факт залишається фактом: дивишся, як живуть наші пенсіонери, і як живуть пенсіонери Японії – в очі кидається разючий контраст.

Ви об'їздили мало не весь світ. Ось який ще позитивний досвід інших країн, у соціальній чи громадській сфері, хотіли б бачити також і в Україні?

Знаєте, а ось не все хотілося запозичувати. Навіть з досвіду успішних країн.

Взяти ту ж Японію. Здавалося б, багата і успішна країна, середня зарплата становить 3000 доларів. Але я б не хотів жити в Японії.

Чому?

Якщо говорити не про пенсіонерів, а про працездатну частину населення, то їм доводиться дуже важко. Далеко не кожен потягне такий графік роботи. Повторюся, японці – трудоголіки, у них особливий в цьому плані менталітет. І це найголовніша відміна японців від жителів інших країн.

Вони по-іншому "запрограмовані", по-іншому мислять, діють, приймають рішення. Людині з нашим менталітетом неймовірно важко спілкуватися з японцями. Особливо про щось домовлятися чи працювати з ними.

В тому сенсі, що вони дуже чіткі, правильні, пунктуальні?

Це так. По-друге, там є маса "заморочок", які дуже важливі і від яких залежить успіх заходу.

Наприклад, глибина поклону. Враховується, як ти кланяешься під час привітання або прощання, є чітка градація цих поклонів. І якщо іноземцю ще можуть пробачити неправильний уклін, то для місцевого подібні помилки недопустимі.

Дмитро Комаров про випуски з Японії (фото: instagram.com/komarovmir)

Ще приклад. В інших країнах, якщо мінялися плани, я міг подзвонити за кілька днів людині, вибачитися і попросити перенести зйомку. В Японії це неможливо! Якщо скасував зустріч, другої вже не буде. Це образа і прояв неповаги.

З організацією зйомок в Японії взагалі були свої особливі складності. З нами працював координатор-японець, який всюди їздив і домовлявся про майбутні зйомках. По-іншому не виходило! Зазвичай ми самі на місці все вирішуємо, а в Японії цю місію довелося доручити японцеві.

Так от часто після зйомок нашому координатору доводилося їздити до героїв сюжету і вибачатися перед ними. Так як ми, самі того не розуміючи, якимось рухом, інтонацією або фразою кривдили їх.

Ого! А могли б навести приклад?

Готували якось страва в ресторані. Після чого координатор повертався в цей ресторан і вибачався за нас перед персоналом. З'ясувалося, що я нібито нагрубив – зайшов на кухню ще до того моменту, коли мені дали на це добро. Хоча я цього не розумів, вони мені посміхалися, були привітні.

А виявилося, що японці завжди посміхаються і про своє невдоволення в обличчя не скажуть, особливо іноземцю. І при цьому все одно образяться.

Провівши пару тижнів в Японії, я вже зовсім по-іншому почав себе вести. Фразу "дєтка, це Японія" потрібно прийняти, зрозуміти і враховувати (посміхається).

Також дуже важливо, що в тебе вказано на візитці. Перед поїздкою зробив собі візитки на японському, де було вказано, що я – телеведучий. Ми вказали це, орієнтуючись на наш менталітет. До речі, без візитки в Японії взагалі нічого робити.

На одній зустрічі з музичними продюсерами мене на японському представляє наш гід. І раптом – вони починають сильно кланятися, мені здавалося, що вони лоби об підлогу відіб'ють. Виявилося, гід повідомив, що я – продюсер проекту. А для них це набагато вище за рангом, ніж телеведучий.

Звичайно, вже було пізно, але гід погодився, що краще б у мене на візитці значилося "продюсер", що є правдою, а не просто "телеведучий". Ця деталь значно спростила б нашу роботу.

Я тоді здивувався. Адже на візитці то можна написати що завгодно. Але у японців прийнято довіряти. Тобто вони не допускають навіть думки, що можна обманювати таким чином.

Це, до речі, відноситься і до теми хабарів. Якщо в азіатських чи африканських країнах можна за гроші домовитися і вирішити практично будь-яке питання, то в Японії з цим строго. Багато хто принципово хабарів не бере.

І все ж в Японії є хабарі?

Ну, за гроші можна іноді домовитися. Були такі епізоди, коли доводилося за гроші домовлятися про зйомку. Але тарифи істотно відрізняються від азіатських.

Була ситуація. Відшукали чоловіка, який дуже майстерно володіє мечем катана. Він може випущену в нього з травматичної зброї кулю розрубати мечем. Є навіть відеозйомка такого моменту.

Звичайно, ми хотіли зняти про це сюжет. Шукали в оренду спеціальну камеру. Знайшли цього чоловіка, а нам повідомили, що вартість однієї кулі, яку він розрубає, становить 10 тис. доларів.

Виходить, так і не вдалося зняти цей сюжет?

В якості альтернативи він запропонував нам за 2 тис. доларів розрубати випущений в нього тенісний м'ячик. Ми відмовилися, це якась неадекватна сума.

Повертаючись до питання трудоголізму японців. Ви підготували відразу кілька випусків, де показали, до чого така старанність може призвести. Торкнулися складної теми поширеності випадків суїциду в Японії. До речі, ви навіть під час експедиції познайомилися з дівчиною, яка хотіла покінчити з собою, і не приховувала цього. Тоді ви запропонували їй почекати з цим "рішенням" і вирушити з вами на Фудзіяму. На вершині гори дівчина пообіцяла, що не буде навіть думати про суїцид... Як склалася її доля після зйомок, підтримуєте з нею контакт?

Підтримуємо через нашого гіда!

Коли вийшла ця серія, мене в соцмережі просто завалили питаннями, як же себе почуває Яйой – героїня сюжету. Я з нею відразу ж зв'язався, вона мені прислала фото, сказавши, що з нею все добре.

"Через гіда попросив Яйой передати вам привіт! Думки про суїцид у неї дійсно пропали... Яйой була дуже зворушена, що за неї переживають мільйони. Перед тим як сфотографуватися, красиво нафарбувалася", - пише Дмитро Комаров під знімком врятованої дівчини (фото: instagram.com/komarovmir)

Розумію, що у наших журналістів подібні ситуації викликають сумніви, мовляв, чи не підстава, чи не брехня. Навіть деякі мої колеги запитували, як це так співпало.

Але я сам був в шоці від того, як це вийшло.

Спочатку ми робили інтерв'ю з чоловіком-волонтером, колишнім поліцейським. Він своє "пенсійне життя" присвятив порятунку людей, які приїжджають в знакове для людей, які вирішили покінчити з собою, місце – скелясті береги поруч з містом Сакаї.

Цей чоловік ходить з біноклем, видивляється "підозрілих" людей. Якщо бачить, що хтось сидить дуже близько до краю обриву, виглядає пригніченим, волонтер підходить до людини і заводить з нею розмову. Реагує по ситуації. Іноді за хвилину до стрибка він просто хапає людину за плечі і завалює на землю.

"Унікальна людина. Справжній супергерой. Приклад для наслідування. Ловець самогубців Шиге Сан" (фото: instagram.com/komarovmir)

І ось ми робили інтерв'ю з цим чоловіком. Якось прийшли в його штаб, де він вказав нам на дівчину, яку, як виявилося, він врятував всього кілька тижнів тому. Ми вирішили з нею поспілкуватися, вона погодилася.

Чесно, я думав, що ми з нею поговоримо про те, чому вона так вирішила, що сталося... І ось в процесі вона заявляє, мовляв, "та я все одно покінчу з собою, я не передумала". Просто з поваги до волонтера вона цього робити на тому ж місці не буде.

І ось в такий момент ти просто не знаєш, як реагувати. Закінчити інтерв'ю і сказати "спасибі, до побачення"?! Або спробувати попросити не робити цього? Але хто я їй такий?!

Я навіть заїкатися став, довго підбирав слова. І в мене виникла така ідея – взяти цю дівчину із собою на Фудзіяму. До речі, вона у мене тоді запитала, чи заради зйомок це. І я їй чесно відповів, що як журналіст я б, звичайно, хотів зняти такий сюжет, але якщо вона заборонить, то ми її знімати не будемо. У будь-якому випадку вона може поїхати з нами, ми оплатимо оренду обладнання, гіда і т. д.

Думала вона більше місяця. Весь цей час листувалася з нашим гідом, так як європейцям вона не довіряє.

В результаті сходження з нею відбулося. На вершині Фудзіями вона сказала, що більше не буде повертатися до спроб вбити себе.

Тому не потрібно сприймати це все "грою на камеру". Ми дійсно тримаємо з Яйой контакт, все з нею добре.

Ви дуже часто під час експедицій знайомитеся з різними людьми, записуєте з ними сюжети. А що відбувається потім, підтримуєте контакт з героями своїх передач?

Десь тільки з 10% вдається підтримувати постійний контакт. Ми ж все одно всі люди різні.

Хоча будь-яке спілкування з іншими людьми будується на щирості. До речі, чимало звертають увагу, що у нас в передачі все дуже по живому відбувається, якось навіть по-дружньому. Часто запитують, як вдається цього досягати. Найголовніше – бути на одному рівні з людьми.

Проблема більшості туристів та іноземців, що вони часто на жителів іншої країни дивляться трохи зверхньо. Обережні, не довіряють, в чомусь навіть бридливі. Звичайно ж, люди це відчувають, і йде відповідна реакція – бар'єр. Люди просто закриваються.

Комаров з японським гьорлз-бендом (фото: instagram.com/komarovmir)

А ми що робимо? Приїжджаємо, пригощаємо нашими продуктами, разом сіли, поїли, випили. Якщо складний герой або навіть племена які-небудь, то ми селилися разом з ними, жили в хатині, ночували у них. Їм це цікаво, особливо коли разом з ними живе білий чоловік. Коли він ще з тобою на короткій нозі – це здорово. Це дуже допомагає і підкуповує.

Але не буду брехати, не з усіма я підтримую зв'язок. Тим більше, у багатьох навіть тійєї ж сторінки в Facebook немає, а сьогодні це основне джерело комунікації.

У мене є якась кількість знайомих в Індії, Африці, з якими я продовжую підтримувати відносини, але достатньо рідко.

Якщо я повертаюся в якусь країну, обов'язково йду в гості до людей, до яких душа тягне. Особливо багато змішаних сімей, де дружина або чоловік – українці, а друга половинка – африканецт, азіат. Ось з такими сім'ями у нас склалися хороші стосунки, і вони часто до мене в Київ приїжджають. У цьому кабінеті кого вже тільки не було?! І болівійці, індійці, кхмери. Люди приїжджають, приходять в гості, я веду їх в якийсь столичний ресторан.

До речі, ви буквально в кожній передачі пригощаєте когось смакотою з України: салом, чорним хлібом, ковбасою. Привозите в якості подарунків національні вбрання, вінки, рушники і т. д. Скільки ви сувенірів взагалі з собою везете в експедицію? Іноді складається враження, що просто валізами.

Величезна сумка! І це тільки продукти. Звичайно, везу багато сала. Також солоні огірки, помідори, шпроти, ковбасу, гречку. Знаєте, багато наших за гречку "батьківщину готові продати" (сміється).

Все це возимо. Окрема велика сумка з продуктами і ще одна – з сувенірами. Вишиванки обчислюються десятками. Шаровари, віночки – намагаюся везти як можна більше.

І це теж хороший спосіб налагодити комунікацію.

А ще ж ви і прапор України особливий з собою возите? Це ж вірно, що він побував з вами у всіх країнах?

Так, цей прапор!

Дмитро Комаров в своєму кабінеті, на тлі - прапор України, з яким мандрівник об'їздив чи не весь світ (фото: РБК-Україна)

Під час подорожей ви часто знаходите людей з України, які з різних причин виїхали жити в інші країни. При цьому під відео глядачі часто пишуть, мовляв ну, звичайно ж, у них там, в іншій країні, все добре склалося. "Де завгодно легко почати свій бізнес, але не в Україні".

Знаєте, в основному до рішення виїхати підштовхує любов, а не бізнес. Це в 90% сімей, які ми зустріли де-небудь.

Наприклад, тут, в Україні, навчався африканець або азіат, він зустрів свою любов – і вони вже не можуть розлучитися. А у жителів екзотичних країн дуже особливі традиції. І багато хто просто не можуть собі дозволити залишитися тут. Тому, як правило, особливо якщо йдеться про українську дівчину, саме вона приймає рішення виїхати.

І ось на цю тему хочеться додати. Часто, коли вже камера вимикається, багато з наших героїнь говорили: "Діма, ну от начебто все добре, але я б хотіла передати, не можу при камері це зробити – "не ходіть, дівчата, в Африку гуляти".

Дуже різний менталітет. І спочатку є хімія, емоції, любов, а потім настає "битовуха". І ось тут вже починаються розбіжності. Тому що людей по-різному виховували, вони зросли на різних казках, фільмах, книгах. Все менше і менше точок дотику, коли любов згасає.

Але ж у багатьох вже і спільні діти до цього моменту є?

І діти єднають, тримають людей разом. Хоча жаль бачив у багатьох.

Але бачив і просто вражаючі приклади, коли люди щасливі разом.

Все ідеально, коли партнер народжений на твоїй же землі, так як дуже важко притиратися і "адаптуватися" один до одного. Тому що прірва між нами, перш за все – культурна.

Яка історія наших емігрантів найбільше вразила?

З багатьма насправді підтримую стосунки. Але до мене регулярно приїжджає мінімум пару разів в році з міста Агра в Індії доктор. Його дружина одеситка. Дуже хороша сім'я. Нещодавно приїжджав до Одеси, але до Києва не зміг приїхати. Подзвонив, сказав, що просто хоче хоча б голос мій почути. Поговорили, посміялися, а він каже: "Не забувай каро-бар".

А що це таке?

О, це цікава історія. З цією сім'єю ми познайомилися ще під час мого першого візиту в Індію, знімали з ними інтерв'ю. До речі, я навіть знявся в рекламі для бігбордів для його університету, в якості "іноземного" студента (посміхається). Насичений тоді видався день.

Цей знайомий після робочого дня запросив мене, за його словами, у"найкращий бар – каро-бар". Сідаємо ми в його машину, довго їдемо, заїхали в якісь нетрі. Він зупиняє машину і каже, мовляв, ми вже приїхали. А навколо – якийсь хаос: вело-, моторикші, машини сигналять, базар, безпритульні.

Уточнюю, а де ж бар. Виявилося, що ми вже в ньому! Відкриваємо віконце, підбігає хлопчик, мій знайомий щось говорить йому на хінді. Хлопчик йде і повертається з водичкою і віскі, який ще з часів британської колонії робиться.

Тобто вийшов такий собі "бар на колесах"?

Так. Місце, куди ти їдеш на машині, і хлопчаки тобі усе приносять.

І ось це було цікаво, коли така забезпечена людина, яка могла б мене повести куди-завгодно, все ж привіз саме в це місце, і ми досі про це згадуємо.

Ще мені дуже близька мешканка Харкова Валентина, яка живе в Танзанії з чоловіком Ібрагімом. Я з ними познайомився ще до того, як з'явився телепроект "Світ навиворіт". Для мене Валентина ще близька тим, що вона допомагає мені підтримувати дівчинку-альбіноса Фріду, якій ми допомогли під час підготовки сюжету в Танзанії поступити в школу.

А як склалася доля Фріди?

Все нормально, вона продовжує навчання. Дуже часто до мене звертаються люди з готовністю допомогти Фріді. Кажуть, що відправляються в Африку. Я даю їм координати Валі, вони з неї зустрічаються й разом їдуть до Фріди в школу.

Проблема в тому, що не можна просто так віддати гроші. Так як сім'я дуже нужденна і ці гроші підуть на інші потреби.

Тому необхідно приїхати в школу, поговорити з директором (вона нас вже прекрасно знає), забрати дитину, їй повністю оновити гардероб, зводити в кафе, ресторан, купити "ніштячків" і т. д.

До речі, в двох словах поясню, чому в Танзанії нападають на альбіносів. Шамани вирішили, що використання частин тіла альбіноса в магічних обрядах – до грошей. Доходило до того, що таких дітей вбивали. Волосся альбіноса вплітають кудись під прилавок, щоб "були гроші". Використовують пальці, руки, ноги...Цю дівчинку теж вкрали. Її дивом вдалося врятувати.

Дмитро Комаров, друга частина інтерв'ю: про "Світ навиворіт" в Україні і підготовку до нової експедиції (відео: styler.rbc.ua)

Діма, повернемося до вашого досвіду. Вам часто доводиться під час зйомок передачі дегустувати щось незвичайне. При цьому ви завжди виступаєте проти будь-якого допінгу у вигляді алкоголю, наркотиків. Але і це вам доводиться пробувати. Так, в Японії пробували місцеву настоянку на змії.

Звичайно! Адже це теж частина культури, традиції.

Пробував горілку-зміївку. Вважається, що вона продовжує життя. Але ми з продовженням життя не зловживали (сміється).

З їжі я б відзначив сиру печінку кози, яку пробував в Ефіопії. Це те, що зайшло мені з п'ятого рази. Дуже важко було.

А так я всеїдний. Не можу сказати, що залишилися якісь продукти, які я б не зміг спробувати. Якщо це їдять місцеві жителі, то чому я не зможу?!

Ну, місцеві все ж звикли до певних страв.

Знаєте, в моїй роботі найпростіше – з'їсти якусь гидоту. Якщо б тільки на цьому моя робота будувалася, то було б так легко!

Складно організувати процес: всі ці зйомки, договори, а з'їсти якусь гидоту – це дрібниця.

До речі, про процес зйомок. Напевно фанатам шоу цікаво, що ж відбувається за кадром, як готуєтеся до експедиціям. Ви знімаєте досить незвичайні сюжети. Невже дійсно в подорож відправляється всього дві людини: ви і оператор Олександр Дмитрієв?

Звичайно!

І вже на місці шукаєте гіда, перекладача?

Супроводжуючого шукаємо заздалегідь, ще перебуваючи в Україні. Обов'язково має бути кілька кандидатів, так як не всі "доживають" разом до кінця експедиції (посміхається).

Але як і раніше їздите вдвох?

А це найбільш вигідний у всіх відносинах формат. Я навіть не кажу про гроші.

Нас двоє, ми – молоді пацани з фотоапаратами, не привертаємо уваги. Якщо треба – сіли на один мопед і разом поїхали куди хочемо. Нам не потрібно брати другу машину. Якщо нам потрібен автомобіль з водієм, то навіть з ним і гідом нас буде четверо.

Так, була ситуація, коли ми насилу вмістилися в машину. Це було в Ефіопії, коли два тижні їздили по савані, знімали племена. По-перше, не можна було їхати без охорони. По-друге, з нами було кілька супроводжуючих, так як у племен різні діалекти. І ось тоді машина була забита, охоронцю довелося переміщатися у відкритому багажнику джипа.

Ох, пам'ятаю, як за нами в цій експедиції бігли розлючені аборигени, перепиняли нам дорогу. Як зараз пам'ятаю розмову з гідом, коли я запитав, чи будуть у нас стріляти, а він відповів – не знаю, сподіваюся, що ні.

Хоча було дуже цікаво. Ми тоді знімали плем'я Мурсі – одне з найбільш відомий в Ефіопії. Там жінки носять тарілочки в нижній губі. І чим тарілочка більше, тим красивішою вважається дівчина.

Кажуть, що це дуже агресивне і небезпечне плем'я?

Ну, це більше "стереотип інтернету". Сьогодні це велика бізнес-індустрія. Місцеві племена зберігають традиції для того, щоб продавати себе для фотографій туристам. Організувати зйомки там дуже важко із-за божевільних вартостей.

З цього приводу у нас в Ефіопії взагалі була ціла пригода.

Під час підготовки до зйомки наш адміністратор невірно зрозумів африканців. Коли ми приїхали на місце, у нас заарештували всю техніку. З'ясувалося, що саме для зйомок в тих зонах, які нам потрібні, необхідно мати дозволи за десятки тисяч доларів. Звідки нам на місці взяти такі гроші?! Довелося домовлятися. Ми ледь не насильно спіймали чиновника, який нам спочатку офіційно відмовив. Підкараулили його ввечері під офісом, спіймали. Це виглядало як напад. З гідом його все-таки відтягли в кущі. Пояснили, що нам потрібно дозвіл... Все ж він нам проштампував документи. Сума вийшла в кілька разів менше. Але це було напівлегальне дозвіл, тому що воно не було внесено в базу.

"Неймовірна історія Кахендри, 24-річного непальця зростом 67 сантиметрів" (фото: instagram.com/komarovmir)

А взагалі, як розвінчуються всі ці міфи і стереотипи?

У племені Мурсі, про яке пишуть, що вони ледь не їдять людей, грабують та вбивають, ми залишилися на добу, ночували там. Дивилися, як вони живуть з полудня, коли немає туристів, до півночі, коли вони лягають спати. Я б сказав, що це такий "овочевий спосіб життя", не обтяжений нічим інтелектуальним (посміхається).

Ось є савана, два великі дерева. Чоловіки і жінки окремо. Цілий день вони просто переміщаються за тінню від цих дерев. Хтось спить, колупає в носі, грає в ігри. Жінки готують коржі. Ввечері зустрічаються для спільної вечері, а потім лягають спати. Вранці, якщо пощастить, приїдуть туристи. Ні – день пройшов даремно. Ми, до речі, спеціально вибирали плем'я найдальше, щоб туроператорам невигідно було туди їхати.

Припустимо, що сьогодні ці племена тільки на камеру кровожерливі. Але ви казали, що за вами якось з автоматами гналися.

Ми приїхали за порадою гіда в одне колоритне плем'я, як завжди, експромтом. На зустріч вийшов вождь і давай з нами торгуватися. Каже, що вартість проживання в його племені становить три корови або хоча б одна, але велика. При чому придбати цю корову можна у них же. І от поки ми з гідом ходили дивитися на цих корів (вони були худими, а одна коштувала кілька тисяч доларів), наш оператор трохи познімав місцевих жінок. У підсумку, в племені зажадали з нас 2000 доларів за те, що ми знімали їх жінок без дозволу. Ми швиденько в машину, а вони давай бігти за нами, під капот кидалися, "калаші" на нас направляли.

А автомати, до речі, були заряджені?

Коли я залишився в племені, місцеві якось вирішили пограти зі мною і принесли "калаш". Так от подивився, а магазин так – заряджений!

А вони грають з ними, бігають наввипередки. Для них це статусна іграшка, як "Мерседес". Спосіб виділитися і самоствердитися.

Взагалі, офіційно в Ефіопії не можна так просто мати зброю. Але в цих племенах вже історично так склалося, хоча сьогодні вони вже ні з ким не воюють. Уряд просто пронумеровало кожен автомат і дозволили носити їх "на пташиних правах".

"Нам немає сенсу розширювати команду! Можу сказати, що в цьому форматі у нас немає конкурентів" - Дмитро Комаров (фото: РБК-Україна)

Повертаючись до організації подорожей. В минулому році була навіть інформація, що "Світ навиворіт" нібито "шукає для Дмитра Комарова співведучу".

Це неправда!

Нам немає сенсу розширювати команду! Можу сказати, що в цьому форматі у нас немає конкурентів, тому що це нереально важко. Треба бути божевільним фанатиком, дуже любити свою справу. Я такий, і оператор такий же (посміхається).

В середньому колеги, які знімають схожі проекти, вирушають в експедиції з командою з 6-7 чоловік і більше. А я так не хочу. Мені комфортно, зручно, що я сам контролюю, вся відповідальність на мені. Я відповідаю за організаційну частину. Оператор Сашко теж "багатоверстатник". Він у нас експерт з безпеки, трюкам. Якщо потрібно добувати мед на скелях в Непалі, то я страховку навіть не перевіряю – сліпо довіряю Саші.

Дмитро, під час своїх подорожей (Японія – не виняток) ви дуже часто знімаєте сюжети про публічні місця, борделі. Як взагалі ставитеся до питання легалізації проституції?

Я скоріше проти. Не на користь іміджу країни це грає.

Всі ж прекрасно знають, яка ситуація насправді, скільки чартерів з Туреччини прилітає до нас у рамках так званих "секс-турів". Скільки громадян цієї країни прилітають тільки з цією метою. І це ні для кого не секрет, що на Бессарабці і Хрещатику є місця, де це якось завуальовано. Але це все одно є. Як кажуть, це найдавніша професія, вона була, є і нікуди від неї не дінешся.

Тому в програмах я порушую, але у випадку, якщо це колоритно, незвично. У циклі про Японію ми часто зачіпали теми розваг для дорослих. Я сам того не очікував, але там дійсно настільки багато таких речей, і це частина життя японців, тому їх не можна було обійти стороною. Клубів, що надають такі послуги, в Японії величезна кількість. Там багато чоловіків так знімають стрес. Не дарма ми зачепили тему трудоголізму.

Дмитро Комаров в садо-мазо барі під час експедиції з Японії (фото: instagram.com/komarovmir)

Коли відвідали садо-мазо бар, де мене підв'язували, зустріли там чоловіка - машиніста поїзда. Я здивувався, це така поважна і високооплачувана професія. Виявилося, що цього чоловіка вдома чекає дружина і маленька дитина, яка нещодавно народилася. А він прийшов у бар, щоб його підв'язували. Це неможливо пояснити! Потрібно просто прийняти, як факт.

З дивного. Ви навіть побували на АЕС у Фукусімі, де в 2011 році сталася жахлива аварія.

Я побував на відстані витягнутої руки від реакторів. Таке одиницям вдавалося.

Але нам все ж таки вдалося отримати дозвіл на відвідування станції. Зізнатися, коли подавали офіційні запити, я так, думаю, на всякий випадок напишу максимум. Ось хочу побачити все і відразу. Пару місяців чекали дозвіл - нам дали добро.

Аварія на АЕС - дуже близька українцям тема.

Так, це наша загальна біда. І якщо порівняти із Чорнобильською зоною, то стає боляче і прикро: у нас все, що можна було, вже розікрали, а японці не чіпали навіть гроші в касі. Не можна – значить, не можна. Мародерства немає!

Там у всій зоні знімають верхній шар ґрунту, утилізують його.

Але при цьому все одно – влада є влада, в будь-якій країні. Сьогодні небезпечну зону скоротили з 30-ти до 10-кілометрів. При цьому і уряд, і керівництво АЕС декларують, що все очищено, що на цих територіях вже можна жити. Але вокзали все ще порожні, люди не поспішають повертатися. Радіаційний фон поза асфальтованих вулиць все ще дуже високий. При нормі 23 мкР/год, вже нібито відкритих для людей містах ми фіксували 50-60 мкР/год.

Уряд пообіцяв, що зона буде очищена і відкрита для проживання. І їм потрібно дотримуватися цієї політики і далі.

Дмитро Комаров на АЕС в Фукусімі (фото: instagram.com/komarovmir)

Навіть вирощені в префектурі Фукусіма продукти продаються в супермаркетах Токіо. Звичайно, це зазначається на упаковці. Стверджують, що вони безпечні.

Ми також купували ці продукти. Але зізнаюся, в одному з супермаркетів Фукусіми ми відмовилися купувати рибу, яка особливо накопичує в собі радіацію.

Тобто політика уряду Японії в цьому питанні вас неприємно здивувала?

Але мене приємно здивувало те, як в Японії ліквідують наслідки аварії. Цього варто повчитися, можна навіть позаздрити.

Хоча неприємно, що називають абсолютно безпечними міста, в яких явно не все так солодко, як це подається. Цей момент дуже збентежив! Не дивно, що люди не поспішають туди повертатися. Хоча при цьому ми показували єдиного самосела, який там весь цей час прожив і нормально – живий здоровий.

"Карнавал у Ріо-де-Жанейро відпочиває – наша Маланка у Вашківцях крутіше" - Дмитро Комаров (фото: РБК-Україна)

Діма, в одному з інтерв'ю ви говорили, що хотіли б зняти "Світ навиворіт" і в Україні. Однак є деякі організаційні фактори, які поки що не дозволяють реалізувати ідею.

Все дуже просто. Так, я хочу зняти таку передачу і в Україні. Друге – я обов'язково коли-небудь її зніму. У 2012 році, коли надходили запити спонсорські, ми навіть почали потихеньку працювати з етнографами, розробляти базис.

Але є телевізійна специфіка. В ефір йде сезон. І для того щоб зняти повноцінний сезон, мені потрібно 15 епізодів по 45-60 хвилин. У кожному з яких – мінімум 5-6 повноцінних динамічних тем.

Треба враховувати, що вдома знімати складніше, так як тут ми всі все знаємо і "виворіт" знайти непросто. На той момент елементарно не набиралося стільки сюжетів. Крім того, багато з цих тем були в Криму і на Донбасі. Так що зараз ще складніше.

Є ще важливий момент. Наш головний принцип – показувати правду і тільки правду. В Японії це особливо відчувається. Якщо в Папуа було мало людей, то в Японії все ж побувало більше. Від багатьох чув: "Ти таке показуєш! Здається, що це якась вигадка. Але ось я все ж подзвонив своїм друзям в Японії, і вони сказали, що так, все так і є".

Для мене головне – показувати правду. І є маса моментів зараз, на яких, скажімо так, не хотілося б акцентувати увагу, тому що я люблю свою країну. Є питання, які не можна обійти стороною, але, з іншого боку, я не хочу їх піднімати.

Але перша причина – це все ж сезонність. Мені потрібно на 15 серій набрати матеріалу. В принципі, ця робота потихеньку ведеться. Я не залишаю цю ідею. Обов'язково зніму.

Як фотограф скажу, що я обожнюю їздити і знімати в Карпатах день Маланки. Маланка у Вашківцях взагалі божественна. Зараз трохи туристичною вже стала. Але все одно багатьом використовуваним маскам по сто і більше років, там дійсно люди живуть цим. Як на мене, карнавал в Ріо-де-Жанейро відпочиває – наша Маланка у Вашківцях крутіше.

Пам'ятаю також, як в 2001 році знімав у селі Великий Кучурів, як неодружені хлопці перевдягалися у ведмедів, поділялися на групи і билися кийками – вибирали найкращого парубка на селі.

Або навіть візьмемо Вертеп у Карпатах – чарівне дійство. Необхідно туди їхати, ходити разом з людьми і колядувати. Я багато разів це робив, коли був ще фотографом-журналістом.

Ось ми знайшли 2-3 теми. А для зйомки передачі потрібно ще мінімум 30 вражаючих тим.

"Займайся тим, що ти любиш. І люби те, чим ти займаєшся" - Дмитро Комаров (фото: instagram.com/komarovmir)

Ви вже приступили до підготовки наступної експедиції?

Звичайно, але не можу говорити про це. У мене завжди є кілька варіантів. Я дивлюся в бік наших витоків. Країну майбутнього ми показали, щастя в Непалі шукали, а от зараз хочеться показати те, що скоро зникне.

Наприклад, під час поїздки Гвінеї ми були в місцях, які зникають. Я часто стикаюся з племенами, традиціями, які ми зняли, а вони скоро тільки в нашій програмі і залишаться.

якось я приїхав в Камбоджу, через рік після своєї останньої подорожі по цій країні. Збираюся поїхати в плем'я пнонгов. Приїжджаю, а дорога вже заасфальтована, туристичні автобуси курсують. Все – вже ні племені. На його місці – село.

Моє завдання – встигнути максимально охопити все те, що ще можна. Такі місця ще є.

Ну що ж, закінчимо на позитиві. Поділіться своїм життєвим принципом.

Займайся тим, що ти любиш. І люби те, чим ти займаєшся. Тільки в цьому випадку, якщо це ідеально збіглося, життя стає гармонійним.

Треба знайти свою улюблену справу і займатися цим, щоб це стало роботою. Кожному цього бажаю! І, звичайно ж, любові, подорожей. Навіть якщо у вас немає можливості поїхати в якісь далекі екзотичні країни, спробуйте хоча б подорожувати по своїй області навіть. Закрийте очі, оберіть перший-ліпший на карті населений пункт, вирушайте туди і знайомтеся з людьми, спілкуйтеся. Влаштуйте собі такий експромт вихідного дня!