"Без фальшувань історії і "совєцької" ментальності": яким хочуть створити Музей Майдану в Києві
При особистому знайомстві директор Національного музею Революції Гідності Ігор Пошивайло справляє враження нетипового, не "совкового" музейного працівника: замість постійного перебування в кабінетах, у нього дуже щільний графік: круглі столи, прес-конференції, зустрічі і поїздки на зарубіжні профільні форуми. Здається, таким і має бути той, хто розвиває сучасні українські музеї.
Ігор Пошивайло – відомий український етнолог, керамолог, музеолог. Родом із відомої гончарської родини Пошивайлів. Взимку 2016-го року його призначили директором "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності", а у вересні — обрано на цю посаду шляхом конкурсу. А трохи раніше, у листопаді 2015-го, Кабмін підписав розпорядження про створення самого комплексу.
Знаковий музей - поки без приміщення
Поки ж музей не має свого постійного приміщення. Багатьом така ситуація здається парадоксальною: як це – артефакти Майдану і досі не експонуються і зберігаються на складі?
Ігор Володимирович зізнається: час від часу йому дорікають тим, що музей не має постійної локації. Інші ж, навпаки, думають, що музей Майдану остаточно поставить хрест на самому Майдані.
“Ми часто чуємо емоційні спалахи зацікавлення нашим проектом, які переважно активізуються на річницю Революції Гідності та День Небесної Сотні, і потім затихають. Але потрібно, щоб про збереження пам’яті Майдану, його героїв і учасників говорили постійно. Це пришвидшує появу музею, який цю пам'ять донесе до нових поколінням”, - каже він.
Сам директор у розмові з колегами називає свою установу “Музеєм Діалогу”. На його думку, новий етап в житті українських музеїв настане тоді, коли самі люди захочуть у них ходити так само, як в кіно чи в ресторан.
“Не хочеться створити якусь пафосну, але порожню оболонку: держава має забезпечити меморіально-музейному комплексу належну сучасну форму, а наповнення, зміст вже залежатиме від музейників. Суспільство має здобути таку інституцію передусім для себе. Але поки що пасивність українців дуже висока. У музеї, у їхню роль не лише для збереження минулого, а творення майбутнього, ще не вірять”, - розповідає Ігор Пошивайло.
Styler зустрівся із Ігорем Володимировичем, щоб поговорити про Музей Майдану, чому у нього досі немає постійного приміщення і про те, чому українці поки що мало цікавляться музеями.
Ігор Володимирович, за ці чотири роки після Революції Гідності українські музеї почали якось змінюватися?
Звісно, є українські музеї, у яких справи йдуть дуже добре. У їхніх працівників - гідні зарплати, цікаві виставки і освітні програми, значна кількість відвідувачів і хороші економічні показники. Є музеї, в яких працюють аж по 300 людей. Але таких - одиниці.
Та при цьому у зміні музеїв на краще багато що залежить не лише від фінансування. Я бував у музеях, де здавалося б авторитетні керівники, фахові працівники. Але заходиш в експозицію – і буквально хочеться звідти тікати, настільки нецікавим і негостинним є той простір! Або в одному великому краєзнавчому музеї - шанований директор, із численними нагородами. А його підлеглі рідкісні документи експонують примітивним кріпленням на картоні і підписи роблять ледь не чорнилами від руки, хоча мають комп’ютери!
В критичному стані наших музеїв немає сенсу звинувачувати лише державу, бо винні всі. Якщо раніше можна було покладати провину на депутатів, мера, губернатора чи міністра, то зараз це вже не працює. Кожен відповідальний за зміни на краще на своєму місці. Тому головна проблема - не лише у коштах та мотиваціях, а у мисленні й лідерстві.
Одна відома для українських музейників американка на початку Євромайдану написала у своєму музейному блозі пост про те, що українські музеї мають робити під час протестів: відкрити для учасників акцій свої двері, зігріти їх і напоїти чаєм, почати збирати артефакти й усні історії, документувати події.
Багато хто з моїх колег був у шоці, бо більшість державних музеїв навіть подумати про таке не могли. Ми не мали такого досвіду раніше! Про тих, хто виступав проти свавілля влади, починав музеєфікувати Майдан, захищав колекції і був з народом, писали світові музейні медіа, приїздили журналісти New York Times і Аль-Джазіри, а деякі наші музеї все ще були дуже “тугі”: ані чіткої позиції, ані жодної рефлексії у вигляді виставки чи заходу. Мало того: деякі директори забороняли своїм працівникам брати участь у революційних подіях.
Яку позицію під час Майдану займали українські музейники?
Різну. Здебільшого і на самих початках – інституційно пасивну, вичікувальну. Індивідуально - хтось підтримував, хтось був нейтральним, хтось – реакційним. А потім суспільство “трясонули” події: розгін студентів, “марші мільйонів”, “Груша”, перші жертви.
У січні за підтримки Самооборони Майдану виникла невелика ініціативна група – Василь Рожко із заповідника “Тустань”, Тимур Бобровський - пам’яткознавець із “Софії Київської”, Микола Скиба із “Агенції культурних стратегій”, Катерина Чуєва з Музею Ханенків і я з Музею Гончара. Ми зрозуміли, що треба зберегти артефакти, відчуття та емоції історичних подій і почали думати, що робити. Відчували, що колись на цю тему повинен бути музей. Тож збирали предмети, записували історії, залучали волонтерів до знімання відео, пояснювали і промотували наші ідеї громадськості. Так виникла ініціатива “Музей Майдану”.
Вже у квітні 2014-го Мінкульт разом із КМДА створили робочу групу для формування концепції меморіалізації і музеєфікації подій на Майдані. Наша ініціатива увійшла у цю групу. Влітку ми надали цю концепцію - чітку програму дій, що треба зробити, аби зберегти максимум об’єктів і свідчень, щоб потім їх системно дослідити і зробити висновки з відстані часу, а відтак зберегти активну пам’ять про Майдан. Але та концепція, на жаль, лягла у чиновницьку шухляду.
Чому тоді нічого не відбувалося?
Важко відповісти, чому тоді, по “гарячих слідах” ідея активного створення музею не рухалася вперед. Мені здається, владі було не до того. Тоді більшість із активістів, хто був на Майдані, раділи - “перемога”, інші - пішли на фронт, у волонтери. Але тепер зростає розуміння, як багато ще треба зробити для досягнення мети, поставленої Майданом.
Тож, враховуючи ситуацію, вкотре переконалися, що треба розраховувати лише на себе. Об’єдналися з іншою громадською ініціативою – “Музей Свободи”, яка спрямовувалася не стільки на події минулого, а у майбутнє, прагнула використати набутий на Майдані досвід і його уроки для змін у суспільстві. Так у нас склався унікальний і дієвий тандем - Музей Майдану/Музей Свободи. Ми створили нову концепцію і взялися за її втілення в життя.
Як на концепцію реагувала влада? Вдавалося доходити згоди?
Після розстрілу Небесної Сотні, втечі Януковича і відчуття перемоги Майдану у влади був намір у березні-квітні 2014-го вшанувати пам’ять загиблих майданівців.
Були чутки, що в.о. президента Турчинов готовий був видати указ на спорудження швидко розробленого проекту пам’ятника. Але його вчасно зупинили. І, я думаю, що добре. Бо якби зараз був цей поспішний пам’ятник, без належного громадського обговорення і узгодження, то зупинилася б фундаментальна робота над створенням унікального меморіально-музейного комплексу, функції і значимість якого значно ширші за традиційний пам’ятник.
Згодом під тиском громадськості, передусім родин Героїв Небесної Сотні і активістів Майдану, влада почала робити певні практичні кроки.
У лютому 2015-го президент України видав указ про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні, а у листопаді Кабінет Міністрів видав розпорядження про заснування Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Його передали у підпорядкування Українському інституту національної пам’яті, провідники якого із самого початку були залучені до процесу меморіалізації революційних подій. Так низова громадська ініціатива знайшла підтримку з боку влади й стала державною інституцію. Відтоді меморіально-музейний комплекс існує, утім, у багатьох аспектах поки що віртуально.
Чи вже згоди врешті дійшли з приводу того, яким буде музей?
У пострадянському розумінні типова форма меморіалу – це пам’ятник. Мовчазний, нейтральний, з каменю чи з бронзи. Місце, куди можна прийти, покласти квіти раз чи двічі на рік і забути про його суть і важливість.
Тому ми розуміємо: треба створити інституцію, яка б консолідувала Україну, гуртувала її спільноти, а не роз'єднувала. Це має бути музей майбутнього, який би допомагав позбуватися травматичного минулого, “совєтської” ментальності, стереотипів і фальшувань історії, розвивав би критичне мислення і зміцнював імунітет для захисту від ідеологічної пропаганди. І тому найскладніше в нашій ситуації – дійти згоди всіх зацікавлених сторін щодо концептуального бачення установи.
За останні кілька років ми активно вивчали музейний досвід інтерпретації і презентації складного минулого Бельгії, Франції, Нідерландів, Німеччини, США, Польщі. Зокрема, з початку 2000-х у Польщі стався музейний “бум”. Була політична воля створити Музей Варшавського повстання, і тому його збудували майже за рік!
Він став найпопулярнішим музеєм Варшави, за перші 10 років його відвідало близько 5 мільйонів осіб. Довкола музею було створено засновницький міф, який допомагав полякам віднайти національну ідентичність і позбуватися травм минулого. Сьогодні це нормальна практика – багато міст вибудовують свій бренд навколо важливих подій минулого, розвиваючи тим індустрію спадщини й економічне зростання.
Чим складно планувати меморіал і музей в центрі Києва, де вже практично немає місця для такого масштабного проекту? З якими складнощами ви стикалися?
Безперечно, дуже складно. Уявіть центр Києва: надскладна з точки зору архітекторів і містобудівничих задача! Відсутність детальних планів територій, зона історико-культурної спадщини, травматична історія місць Революції Гідності.
Родини загиблих були проти того, щоб Алея Героїв Небесної Сотні була проїжджою частиною, бо це місця загибелі людей. Місто в той же час має дбати і про інфраструктуру, і про інші групи мешканців і гостей столиці. Як врахувати всі ці інтереси та погляди? Море проблем і загроз.
Перетворити на музей увесь Хрещатик і Майдан, як вважають окремі громадяни, – нереально. Для влади це був би великий виклик. Але спроби змінити простір середмістя вже були в 2014-2015 роках під час архітектурного конкурсу “Терра Дігнітас”. Проектанти й долучене експертне середовище досліджували кращу локацію для меморіалу і музею. Щодо останнього, то були пропозиції розмістити його або в Українському домі після його модернізації, або збудувати на Алеї Героїв Небесної Сотні.
Восени 2017-го була підписана угода із німецькою фірмою, яка займатиметься організацією конкурсу. Як буде йти процес далі?
Вже триває міжнародний архітектурний конкурс. Влітку Мінкульт оголосив тендер на організатора з проведення міжнародного конкурсу, але з українських компаній тоді ніхто не подав заявки, бо дійсно це було дуже відповідальне завдання.
До того ж, в Україні за часи незалежності не було жодного досвіду у проведенні таких міжнародних відкритих конкурсів. Відтак не знайшлося тих, хто міг би фахово згідно чинного законодавства його провести. Згідно тендеру, Мінкульт відібрав німецьку компанію Phase 1. Вона, до речі, організовувала подібні конкурси не лише у світі, а й в Україні. Зокрема, у Мистецькому Арсеналі. Вони добре знають нашу специфіку.
Які саме ділянки виділили для меморіалу і музею?
З 23 жовтня стартував міжнародний архітектурний конкурс проектів у двох номінаціях. Перша – Меморіал Героїв Небесної Сотні на ділянці площею близько 2 гектарів. Друга номінація стосується Музею Майдану, і є чіткі вимоги, де він має бути збудований. Це земельна ділянка площею у понад гектар, яка вже відведена саме під будівництва та експлуатацію музею. Бо на двох інших ділянках, призначених під комплекс (на алеї, тротуарах, схилах, біля каплиці, хреста і стели із світлинами Небесної Сотні), жодне капітальне будівництво неможливе.
Фото: "Біля хреста і стели зі світлинами Небесної Сотні жодне капітальне будівництво неможливе" - Ігор Пошивайло (РБК-Україна)
Сподіваюся, що у лютому 2018-го ми вже побачимо проекти і переможця у першій номінації. На конкурс подалося 65 учасників із 12 країн. У процесі попереднього кваліфікаційного відбору організатори конкурсу частину учасників відсіяли. Решта приїздили на місце проектування, вивчали локацію та її історію.
А як зберегти пам’ятки на Грушевського, на Михайлівській площі, якщо територія меморіалу вже визначена?
Юридично наша територія чітко визначена в межах трьох гектарів на колишній Інститутській згідно Концепції меморіально-музейного комплексу і рекомендацій Оргкомітету з його розвитку, створеного Указом президента. Як зберегти об’єкти Революції Гідності на інших локаціях? Болюче питання. Те, що лишилося від майданівських подій, нині активно нищиться. Графіті на Хрещатику, сліди від куль на стовпах, деревах, клумбах, будівлях.
От, наприклад, у Жовтневому палаці заштукатурили фасади із залишками від куль, поблизу нього зникли прострілені стовпи освітлення. У цих об’єктів немає охоронного статусу, на жаль. Тому формально нема і юридичних підстав для збереження. А з іншого боку, бачимо тотальну неспроможність держави зберегти навіть те, що таки має охоронятися законом.
Тієї первинної документації, яку виготовила наша ініціативна група на нерухомі пам’ятки, було достатньо, щоб відповідні установи з охорони культурної спадщини внесли їх в перелік об’єктів пам’яток і забезпечили їх збереженість. Але оскільки ніхто тоді не бачив у тому нагальної потреби, про меморіал і музей ніхто серйозно не думав, тому і такий результат – знакові пам’ятки Майдану стрімко зникають з обличчя столиці.
Навіть нещодавня історія із знищенням графіті на Грушевського “Ікони революції” показала: скандал набув розголосу, емоції вирували, але потім все вщухло на місяць. Це і дало можливість окремим представникам громадянського суспільства прийняти рішення на власний розсуд (на місці “Ікон революції” стали з’являтися стихійні малюнки, що зовсім унеможливило відновлення оригінальних графіті - ред.) А тут вакуум тривав цілих чотири роки! Але хіба лише в цьому проблема? Через халатність і бездіяльність органів охорони культурної спадщини під загрозою виключення з переліку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО опинилася історична частина міста Львова.
Чи можна назвати когось конкретного, хто у цьому винен?
Сказати складно. Частково провина лежить і на нашій групі, бо не довели до кінця оформлення пам’яткоохоронної документації, сподіваючись, що її завершать відповідні служби. Можна звинуватити департаменти охорони культурної спадщини Києва або Мінкульт. Але у кожного чиновника знайдуться свої виправдання і відмовки: там не було правильно складеної документації, охоронних договорів, а там – ще чогось. Замкнене коло! В цих відомчих і бюрократичних лабіринтах дуже складно діяти чітко і скоординовано.
І тим більше, що ми говоримо про збереження таких незвичних для нашої практики і досвіду речей: помальованих чи прострелених фасадів будівель, власники яких навіть не знають або ж не хочуть знати про те, що такі пам’ятки необхідно зберегти. Із такими несвідомими власниками немає діалогу. Що казати, коли війна йде четвертий рік, а донедавна ніяк не могли визначитися, хто ж країна-агресор!
Під час скандалу із зафарбованими “Іконами Революції” на Грушевського від третіх осіб звучали думки навіть про те, щоб перенести музей Майдану у приміщення НАН України, на фасаді якого ті графіті були. Як ми зараз розуміємо, сам Музей Майдану нічого такого не пропонував.
Звісно, що Музей такого не міг і припустити. Тоді громадськість не могла зрозуміти, як так - академічна установа здає свої приміщення в оренду приватному бізнесу, який настільки безвідповідальний і навіть ворожий до знакових для більшості киян речей!
І на прес-конференції з цього приводу пролунала думка, а чи краще у таке приміщення тимчасово перенести Музей Майдану? То була спонтанна ідея - рефлексія на обурливу ситуацію. Але представники НАНУ її спотворили, заявивши, що музей спровокував усю цю ситуацію з графіті, щоб захопити приміщення. Цілковитий нонсенс!
Насправді переїзд у те приміщення не вирішив би всіх наших проблем. Але якби там розмістити хоча б частину експозиції, то було б непогано у ситуації, коли немає нічого. Бо Грушевського – дуже важлива сторінка історії Майдану і її паплюжити не має права ніхто.
Чи стикалися на будь-якому етапі підготовки будівництва музею із корупційною складовою?
Взагалі в Україні корупційна складова традиційно висока. Особливо - у сфері будівництва, і суспільство про це дуже добре знає. Тому тут, звичайно, певна загроза є. Але цей проект вже настільки у фокусі зору та контролю громадськості, що всі процедури, підконтрольні музею, відбуваються прозоро і відкрито! Буде ганебна компрометація ідеалів Майдану в цілому та ідеї створення музею зокрема, якщо раптом комусь заманеться порушити закон у цій сфері. Бо публічний і експертний моніторинг стану відбувається постійно.
Громадськість має контролювати процес створення меморіалу і музею на всіх етапах. Це як із Помаранчевою Революцією: справедливість, здавалося б, досягнута, сфальсифіковані вибори скасовано, гідного президента обрано і народ заспокоївся, розійшовшись по домівках і не переймаючись подальшим контролем обіцянок політиків.
Ви якось спрогнозували, що музей відкриють не менш як за п'ять років. Хоча б приблизну дату зараз неможливо назвати?
Ви ж бачите, музей Голодомору обіцяли зробити за два роки. Збудували лише першу чергу, і з того часу пройшло вже десять років.
Для мене це парадокс: хіба має бути якась особлива політична воля, коли йдеться про таку трагедію як Голодомор? Я не розумію, чому процес так затягнувся.
Хоча Музей Варшавського повстання й збудували досить швидко, але такі музеї як Центр Солідарності у Гданську чи Музей Варшавського Повстання будують у середньому десять років.
Український письменник Сергій Сингаївський сказав, що Україна зараз “проходить хіміотерапію від радянського минулого”. А який етап проходять зараз українські музеї?
Мені здається, українські музеї зараз проходять етап катарсису, очищення, і пошуку власної ідентичності. Вони немов стоять на межі прірви: або далі йдуть у провалля, не змінюючись, або віднаходять шлях змін і трансформацій. Третьої дороги немає.
В усьому цивілізованому світі музеї - важливий елемент громадянського суспільства, їх відвідують, люблять і фінансують. Якщо цього немає, то жодна держава не забезпечить музей, який нецікавий, непопулярний і непотрібний.
У нас музейна сфера ще не такому рівні як у країнах Європи, хоча музейники стараються бути сучасними і потрібними. У нас надзвичайно активні і цікаві дні музеїв, музейні флешмоби, освітні та культурні програми. Здається, що українські музеї вже готові працювати з відвідувачами, стараються бути активними і сподобатися відвідувачам. Але більшість громадян ще не вірять у музеї, не водять туди своїх дітей, ще мало ними цікавляться. Але, як ми знаємо, відвідувачі голосують “ногами”: вони або йдуть у важливий для них і цікавий музей, або оминають його стороною.
Раніше стало відомо, яким буде меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" у Києві.
Також розповіли, чим для України загрожує катастрофа у пам'яткоохоронній сфері.